Коли я пізно затримувався на парламентських дебатах, то, йдучи додому, дивно було мені згадувати, що Дора вдома! Так чудово було спочатку, коли вона тихенько сходила вниз поговорити зі мною, поки я вечеряв! Мене дуже здивувало несподіване відкриття, що вона закручує свої кучері в паперові папільйотки. Я не йняв собі віри, бачачи це!
Навряд чи навіть дві юні пташки могли б менше знати домашнє господарство, ніж я й моя гарненька Дора. Ми взяли служницю, звичайно. Вона керувала нашим господарством. І досі в глибині душі я певний, що це була замаскована дочка місіс Креп. Жахливий час пережили ми за перебування Мері-Анни!
Її прізвище було Парагон[25]. Здавалося нам, коли ми наймали її, що характер служниці висловлений у цьому прізвищі. Вона мала рекомендацію довгу, як відозва; згідно з цим документом вона зналася на всіх господарських справах, про які я лише чув, і розуміла навіть такі речі, про які я й не чув ніколи. Вона була в квітучій порі життя, з обличчя повна, дебела і трохи сувора. Особлива відзнака Мері-Анни — постійна краснуха або пухирі, переважно на руках. Був у неї кузен-гусар з такими довгими ногами, що скидався на вечірню тінь. Його куртка була занадто вузька для нього, а сам він був занадто великий для нашого господарства. Наш маленький котедж ставав ще меншим від його постійної присутності. До того ж стіни в кімнатах були не досить товсті, і коли він проводив вечір у нашому будинку, ми завжди дізнавалися про його присутність з безнастанного гуркоту на кухні.
У рекомендації значилося, що наша неоціненна Мері-Анна — зразок тверезості та чесності. Тому я схильний гадати, що з нею скоївся несподіваний припадок, коли одного разу ми знайшли її в кухні під казаном для білизни, а нестачу чайних ложок поклали на совість чорнороба, який вивозив сміття з нашого будинку.
Але вона жахливо гнобила нас своїм авторитетом. Ми відчували нашу недосвідченість і неспроможні були дати собі раду. Вона була безжальна жінка і немилосердно поводилася з нами. Вона ж таки стала причиною нашої першої невеличкої сварки.
— Життя моє, — сказав я одного разу Дорі, — як ти гадаєш, наша Мері-Анна має якесь уявлення про час?
— Що таке, Доді? — спитала Дора, невинно підводячи очі від свого малюнка.
— Кохана моя, вже п’ята година, а ми мали обідати о четвертій.
Дора заклопотано глянула на годинник і натякнула, що він, здається, поспішає.
— Навпаки, любонько, — відповів я, глянувши на свій годинник, — він на кілька хвилин відстає.
Моя маленька дружина, щоб заспокоїти мене, сіла мені на коліна і провела олівцем риску посередині мого носа; та хоч це було і дуже приємно, але пообідати цим я не міг.
— Чи не думаєш ти, моя люба, — сказав я, — що краще було б тобі зробити зауваження Мері-Анні?
— О ні, будь ласка! Я не можу, Доді! — сказала Дора.
— Чому ні, кохана? — ніжно перепитав я.
— О, бо я така дурна гуска, — сказала Дора, — і вона це знає!
Але ця думка, на мій розсуд, зовсім не узгоджувалася з умовами правильного хазяйнування. Я трохи похнюпився.
— Ох, які погані зморшки у мого хлопчика на лобі, — сказала Дора і підкреслила їх олівцем; вона брала олівець в свої рожеві губки, щоб послинити його, і зосереджено працювала над розмальовуванням мого обличчя. Мимоволі я не міг не всміхнутись.
— От тепер ти добрий хлопчик! — сказала Дора. — Тобі значно більше личить сміятись!
— Але, кохана... — сказав я.
— Ні, ні, будь ласка, — скрикнула Дора, цілуючи мене, — не треба бути поганою Синьою Бородою! Не будь серйозним!
— Моя дорогоцінна дружинонько, — сказав я, — іноді ми повинні бути серйозними. Та ну ж бо! Сідай у крісло, поруч зі мною. Віддай мені олівця. Ось так. А тепер спробуймо поговорити розумно. Ти знаєш, серденько, — яку маленьку рученьку тримав я у своїй долоні, і яка крихітна обручка була на цьому ніжному пальчику! — ти знаєш, моя любове, що не зовсім зручно виходити з дому не пообідавши? Адже ж так?
— Н-н-ні! — пролепетала Дора.
— Люба моя, як ти тремтиш!
— Бо я вже знаю, що ти зараз лаятимеш мене! — жалісно вигукнула Дора.
— Душа моя, я хотів тільки переконати тебе.
— О, але ж переконувати ще гірше, ніж лаяти! — у розпачі скрикнула Дора. — Я не для того заміж виходила, щоб мене переконували. Коли ти збирався переконувати таке безпорадне дівча, як я, то слід було б сказати мені про це раніше, злий хлопче!
Я спробував утихомирити Дору, але вона відвернулася від мене, стріпувала кучерями і так часто повторювала «злий, злий хлопчику!», що я не знав, як і діяти. Розгубившись, я зробив кілька кроків по кімнаті та знову повернувся до Дори.
— Доро, серденько моє!
— Ні, я не твоє серденько! Адже ж ти шкодуєш, що одружився зі мною, інакше ти не переконував би мене, — відповіла Дора.
Таке безпідставне обвинувачення глибоко вразило мене, і я набрався сміливості говорити суворо.
— Ну, Доронько моя, — сказав я, — ти ще зовсім дитинка, і верзеш дурниці. Напевно, ти пригадуєш, що вчора я мусив піти з дому, не закінчивши обіду; а позавчора мене нудило, бо я мусив поспішно з’їсти недосмажене м’ясо; сьогодні я зовсім лишився без обіду. І страшно навіть сказати, як довго ми чекали на сніданок, а все ж таки нам подали чай некип’ячений. Я не збираюся дорікати тобі, моя мила, але мені так незручно.
— Ох, ти, жорстокий, жорстокий хлопчику, як можеш ти казати, що я погана дружина?
— Але, моя мила Доро, ти повинна знати, що я ніколи не казав такого.
— Ти сказав, що я незручна, — плакала Дора.
— Я казав, що наше господарство незручне.
— Це одне й те саме! — скрикнула Дора.
І вона щиро вірила цьому, бо заридала ще гірше.
Я виконав ще один рейс кімнатою. Мене сповнювала любов до моєї гарненької дружини, і, дорікаючи собі, я ладен був битися головою об стінку. Нарешті я сів у крісло і почав знову:
— Я не дорікаю тобі, Доро. Нам обом треба багато чого вчитися. Я тільки намагаюся показати тобі, серденько, що ти повинна — ти справді повинна! — я вирішив бути наполегливим, — взяти собі за звичку стежити за Мері-Анною. А також тобі треба самій робити щось для себе самої і для мене.
— Я дивуюсь, як вистачає в тебе совісті говорити такі невдячні речі, — схлипувала Дора. — А ти ж знаєш, як нещодавно ти казав, що хотів би покуштувати риби, і я сама пішла на ринок, за багато миль, і сама купила рибу, щоб зробити тобі приємність.
— І це було дуже мило, серденько моє, — сказав я. — Я такий вдячний був, що нічого тобі не сказав, коли ти купила нам цілого осетра, а це забагато для двох. Не сказав, що це коштувало один фунт стерлінгів і шість шилінгів, а ми не можемо мати такі витрати.
— Тобі дуже сподобалася риба, — схлипувала Дора. — І ти сказав, що я — маленька мишка!
— І я повторюю це знову, любонько, — відповів я. — Тисячу разів!
Але я вразив ніжне серденько Дори, і не можна було втішити її. Вона так ридала, що я почувався злочинцем. Я мусив поспішати на роботу і затримався допізна; цілу ніч я був нещасний через докори сумління. Я вважав себе вбивцею, мене переслідувало відчуття страшної провини.
Тільки о другій чи о третій годині вночі повернувся я додому. Бабуся сиділа в нашому будинку, чекаючи на мене.
— Щось трапилося, бабусю? — стривожено спитав я.
— Нічого, Троте, — відповіла вона. — Сідай, сідай. Маленька квіточка була в трохи поганому настрої, і я розважала її. Оце і все.
Я поклав голову на руки. Мені здавалося неможливим, щоб я міг бути таким сумним і стривоженим так швидко після здійснення моїх найяскравіших мрій. Замислившись, я раптом помітив погляд моєї бабусі, який спочивав на мені. В очах її майнула і миттю зникла тривога.
— Кажу вам, бабусю, — мовив я, — я сам цілу ніч мучився, знаючи, що діється з Дорою. Але ж я не мав жодного іншого наміру, крім як лише ніжно поговорити з нею про наші домашні справи.