Він так підскочив, коли я поклав йому руку на плече, що я й сам підскочив.
— Ти напав на мене, — сказав він майже гнівно, — немов привид докору.
— Та треба ж було мені якось сповістити про своє прибуття, — відповів я. — Хіба я змусив тебе злетіти з зірок?
— Ні, — відказав він. — Ні.
— З чого ж ти злетів? — спитав я, сідаючи біля нього.
— Я споглядав химерні картини, що їх малює вогонь, — була його відповідь.
— Але чому ж ти не даєш мені глянути на них? — сказав я, бо він швидко кинув у камін велике поліно, і багряні іскри з ревом помчали в димар.
— Ти б їх все одно не побачив, — відказав він. — Ненавиджу я цей непевний час — ані день, ані ніч. А ти запізнився! Де ти був?
— Я прощався з місцем моїх звичайних прогулянок, — відповів я.
— А я сидів тут, — сказав Стірфорс, оглядаючи кімнату, — і думав, що всі ці люди, яких ми знайшли такими щасливими в ніч нашого приїзду сюди, могли б — якщо судити з теперішнього сумного настрою цього місця — розвіятися по світах, померти чи зазнати невідомо якого горя. Девіде, я так хотів би, бог свідок, щоб у мене протягом цих останніх двадцяти років був сумлінний батько!
— Мій любий Стірфорсе, у чому річ?
— Всією душею хотів би я, щоб було кому краще керувати мною! — вигукнув він. — Всією душею хотів би я, щоб сам міг керувати собою краще!
Мене зовсім спантеличила запальність, з якою вимовив він ці слова. Мені здавалося навіть неможливим, щоб він до такої міри став несхожим на самого себе.
— Краще було б мені народитися цим бідним Пеготті або його незграбним племінником, — сказав він, підводячись і зажурено спираючись на камін, — ніж бути самим собою, удвадцятеро багатшим і удвадцятеро розумнішим, і мучитися так, як мучився я в цьому диявольському ковчезі оці останні півгодини!
Мене так вразила ця несподівана зміна в ньому, що спочатку я спромігся тільки мовчки спостерігати його, поки він стояв, схиливши голову на руку і понуро поглядаючи на вогонь. Нарешті я щиро попросив його розповісти мені, що це так засмутило його, і дозволити мені пожуритися разом із ним, коли я не можу сподіватися дати йому слушну пораду. Та не встиг я закінчити, як він почав сміятися — спочатку злосливо, але згодом із звичайною веселістю.
— Хай йому абищо, це дурниці, Маргаритко! Дурниці, — відповів він. — Казав же я тобі ще в лондонському готелі, що іноді сам собі набридаю. Оце щойно я сам був своїм кошмаром. Як зажуритися отак, то няньчині казки пригадуються знову, в новому вигляді. Мені немов приснилося, що я — поганий хлопчисько, який «не встерігся» і потрапив левам на вечерю. Гадаю, це навіть гірше, ніж попастися собакам. Від голови до ніг пройняло мене те, що старі жінки звуть переполохом. Я боявся сам себе.
— Здається, ти більше нічого не боїшся, — сказав я.
— Мабуть, ні, хоч мені є чого боятися, — відповів він. — Добре. Отже, все це минулось. Я більше не звихнуся, Девіде; але кажу тобі, мій любий хлопче, ще раз, що було б краще для мене і не тільки для мене, коли б у мене був твердий і сумлінний батько.
Обличчя його було завжди дуже виразне, але ніколи не бачив я на ньому такої похмурої серйозності, як тоді, коли вимовляв він ці слова, все ще не відводячи очей від вогню.
— Отже, цьому кінець! — сказав він, легко змахнувши рукою вгору. — «Зник він. І знов — людина я»[12]. Як Макбет. А тепер — обідати. Невже я по-макбетівськи урвав бенкет, Деві!
— Але де вони всі, хотів би я знати, — зауважив я.
— Бог знає, — сказав Стірфорс. — Пішов я до порома зустріти тебе, не дочекався, завернув сюди і побачив, що нікого тут нема. Я замислився над цим, отож ти й знайшов мене замисленим.
Прибуття місіс Геммідж з кошиком пояснило, яким чином будинок залишився порожнім. Вона поспішала зробити потрібні закупівлі до повернення містера Пеготті; двері вона залишила відчиненими для Гема і маленької Ем’лі, якщо вони повернуться під час її відсутності. Стірфорс розвіяв звичайний смуток місіс Геммідж, весело привітавши і жартівливо схопивши її в обійми, потім взяв мене під руку, і ми поспішно покрокували геть.
Він розвеселив самого себе не менше за місіс Геммідж, знову був самим собою і жартівливо базікав усю дорогу.
— Отже, — весело сказав він, — ми залишаємо це піратське життя завтра. Невже це правда?
— Так ми домовилися, — відповів я, — і вже взяли місця в диліжансі, ти знаєш...
— Ех! Нічого, бач, не зробиш! — сказав Стірфорс. — А я вже майже забув, що можна в цьому світі робити щось інше, крім блукань у морі. Хотів би я, щоб більше не було чого робити.
— Це поки ти не втратив почуття новизни, — зауважив я, сміючись.
— Мабуть, що так, — сказав він, — хоч зауваження звучить саркастично в устах такого милого невинного дитятка, як мій юний друг. Гаразд! Насмілюся сказати, що я примхливий хлопець, Девіде. Я це знаю. Але поки залізо справді гаряче, я вмію його кувати чимдуж. Мабуть, що я вже міг би добре скласти іспити на лоцмана в цих водах.
— Містер Пеготті каже, що ти — чудо, — відповів я.
— Морське чудовисько, га? — розреготався Стірфорс.
— Ні, це він справді каже, і ти знаєш, що це справедливо; ти ж завжди палко пориваєшся до якоїсь мети і легко можеш її досягти. I найбільше дивує мене в тобі, Стірфорсе, те, що ти начебто задовольняєшся таким уривчастим застосуванням своїх сил.
— Задовольняюся? — весело перепитав він. — Мене ніщо не задовольняє, крім твоєї наївності, мила моя Маргаритко! А щодо рвучкості, то я якось не встиг набути вміння прив'язуватися до коліс, в яких крутяться сучасні Іксіони[13]. Знаєш, я купив собі тут судно.
— Ну й дивний же ти чоловік, Стірфорсе! — вигукнув я, зупинившись, бо тільки вперше почув про це. — Та ти ж може ніколи й не повернешся в ці краї.
— Не знаю, — відповів він. — Мені подобається це місце. В усякому разі, — вів він далі, тягнучи мене за собою, — я купив тут судно — кліпер, як каже містер Пеготті; це справді кліпер, і містер Пеготті буде його хазяїном, поки мене тут не буде.
— Тепер я зрозумів тебе, Стірфорсе! — радісно відгукнувся я. — Ти вдав, ніби купуєш судно для себе, але насправді ти зробив це заради містера Пеготті. Слід було б мені зрозуміти це відразу, знаючи тебе. Мій любий добрий Стірфорсе, як можу я висловити, що думаю про твою великодушність?
— Тсс! — відповів він, почервонівши. — Що менше слів, то краще.
— Хіба ж я не знав, — кричав я, — хіба ж я не казав, що нема жодної радості, жодного горя, жодного почуття цих чесних душ, які були б байдужі для тебе!
— Ну, годі, годі, — відказав він, — ти мені все це говорив. А тепер досить. Все вже сказано.
Я не став займати його цією темою, боячись образити, і тільки про себе міркував далі про його щедрість і великодушність; тим часом ми все швидше посувалися вперед.
— Судно треба наново оснастити, — сказав Стірфорс, — і я залишу Літтімера, щоб він стежив за всім цим. Тоді я буду певний, що все буде зроблено. Чи казав я тобі, що Літтімер приїхав сюди?
— Ні!
— Атож. Приїхав сьогодні вранці, з листом від моєї матері.
Наші погляди зустрілись, і я помітив, що навіть губи його зблідли, хоч дивився він на мене дуже впевнено. Я злякався, що якась суперечка з матір'ю спричинилася до тієї журби, в якій я знайшов його біля каміна. Я натякнув на це.
— О, ні! — розсміявся він, похитавши головою. — Нічого подібного. Так. Просто приїхав мій слуга.
— Такий, як і завжди? — спитав я.
— Такий, як і завжди, — підтвердив Стірфорс. — Далекий і холодний, як північний полюс. Він мусить наглядати за тим, як перейменують судно. Воно зараз зветься «Буревісник». А яке діло містерові Пеготті до «Буревісників»? Я охрещу його наново.
— Яким ім'ям? — запитав я.
13
Іксіон — міфологічний герой, який на покарання за любов до богині Гери був прив'язаний до колеса.