З добою еллінізму, після смерті Арістотеля, коли при владі став його учень — славнозвісний Александр Македонський, поряд із Платоновою Академією та Арістотелевим Лікеєм на переломі IV і III ст. до н. е. виникають нові філософські школи — епікурейська й стоїчна. На останню великий вплив мали кініки — сократична філософська школа, представники якої (найвидатніший — Діоген із Сінопа) доброчесність визнавали єдиним благом; усе інше (здоров’я, багатство, навіть свобода) — це, на їхнє переконання, речі, що не мають у собі ні блага, ані зла (adiaphora — обоятні); ними, отже, слід нехтувати, просто бути до них байдужим.
Греки, опинившись поза тісними межами колишнього полісу, розпорошені на величезних територіях елліністичного світу, мусили тепер покладатися лише на себе. Першорядного значення у філософії набуває питання стосунку людини до богів, до інших людей, до держави, до світу загалом. Тоді-то, серед тих самих кініків, зароджується новий світогляд, що став найхарактернішою рисою ідеології елліністичних держав, — «космополітизм» (грец. kosmopolites означає «громадянин світу», навіть космосу: «Там моя вітчизна», — відмовив зацікавлений природою небесних світил філософ Анаксагор, коли хтось дорікнув йому тим, що він занедбує суспільні справи). «Я не народжений для якогось одного закутка: весь світ — моя батьківщина», — стисло окреслить космополітичну позицію людини Сенека у своїх «Листах» (XXVIII, 5), хоча в них же наголосить на іншій думці: «Хто всюди є — той ніде не є». Водночас поширюється провідна у стоїків думка про рівність усіх людей, яких споріднює єдиний подих (pneuma) і той самий розум (logos), що ототожнюється з божеством; різнить їх лише незнання того, що є злом, а що — благом. Визначаються обов’язки людини щодо себе самої, щодо родичів, товаришів, батьківщини, людської спільноти загалом. Жити у злагоді з божественною і розумною, як уважали її стоїки, природою, достосовуватися до її законів — ось шлях до осягнення рівноваги, внутрішнього спокою, що у стоїків називається apatheia, в епікурейців — ataraxia (образ погідного, втихомиреного моря). Мета — осягнення щастя — була спільною для різних філософських шкіл, шляхи й методи — різні.
Стоїцизм — слово, етимологічно пов’язане з такими нашими словами, як «стояти», отже, й «стійкість»[3], — упродовж віків, аж до 529 р., коли імператор Юстиніан закрив усі філософські школи, справді плекав саме цю, в усі часи таку потрібну рису людської вдачі, як стійкість, передусім, — до ударів долі, а також байдужість до матеріальних благ. Про цю визначальну особливість стоїчної філософії знову ж таки найлаконічніше сказав Сенека: «Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадкове, перебувати у злагоді з природою» (Листи, CVII, 7).
Склалося так, що стійкість і зневагу до добробуту якнайкраще поєднав у собі той, хто, власне, й заснував стоїчну школу, — вже згаданий грецький мислитель Зенон (близько 335—262 рр. до н. е.) із Кітіона, що на острові Кіпр. Кажуть, що під час бурі затонув його корабель з усім цінним вантажем (Зенон, як і його батько, був торговцем). Залишившись з нічим, майбутній засновник стоїцизму прибув до Атен, де йому до рук потрапили Ксенофонтові та Платонові книги про Сократа. Вони й визначили його подальшу славну долю: недавній невдаха-торговець («Нема злого, щоб на добре не вийшло»!) прилучився до найвищих духовних цінностей. Незабаром він зустрів тут кініка Кратета, який став для нього вчителем і живим втіленням ідеалів, що їх пропагував Сократ. Познайомившись із поглядами інших філософів, зокрема, Стільбона із Мегар, та представників академічної школи — Ксенократа і Полемона, Зенон близько 301 р. заснував власну стоїчну школу, якою керував майже тридцять п’ять років.
Серед найвідоміших учнів Зенона такі: Клеант (331—251 рр. до н. е.), що не позбавлений був також поетичного хисту (знаним є його гимн-молитва до Зевса)[4], — після смерті Зенона він очолив стоїчну школу; Арістон з Хіосу, що звів стоїчну доктрину виключно до етики, тобто практичної моралі; Герілл із Картагена, який вважав знання за найвище благо й мету, що її повинна прагнути кожна людина. Згодом найзнаменитішим із учнів згаданого Клеанта був сіцілієць Хрісіпп (близько 280—206 рр. до н. е.). Саме він, надавши стоїчній філософії довершеного вигляду, створив модель мудреця — вільної від пристрастей людини, яка, живучи у злагоді з природою, перебуває у спокої, отже, — у щасті. Хрісіпп блискуче володів діалектикою — вмінням вести суперечку, перемагаючи співбесідника неспростовними аргументами; звідси відома у давнину думка: «Якби самі боги послуговувалися діалектикою, то це була б діалектика Хрісіппа». А Діоген Лаерцій (Листи, VII, 7, 183) писав: «Коли б не було Хрісіппа, то не було б і Стої». З діяльністю названих філософів власне й пов’язується перший період розвитку стоїчної філософії — Давня Стоя (IV—III ст. до н. е.).
3
Грец. stoa — колона, стояк; в Атенах, в опертому на колонах, розмальованому Полігнотом портику викладав філософ Зенон, через те його послідовників називали стоїками.