— Чуєш, Люсю, ось ходім з нами! Ми покажемо тобі таке!..
— Еге ж, — підтвердив Хома і блиснув своїми чесними очима: — Там таке, що ого!
Люся гнівалася на Пилипа і на Хому, і це було ще так недавно! Розум Люсин кричав: «Прожени їх, безсовісних, хай знають, як секрети ховати!» А серце Люсине вже не гнівалося не тільки на Пилипа, а навіть і на Хому: вони стояли перед нею, нетерпляче чекали.
Дівчина завагалася, хотіла не почути Пилипового голосу і… не змогла!
Люся розслабла, почала зав’язувати папку, сокирки чіплялися, і Пилип сказав:
— Дай я тобі допоможу! — І, не ждучи, поки Люся згодиться, взяв папку.
Привели хлопці її до самого підніжжя Кам’яної гори, тільки не з того боку, де Ассурбанапал, а від річки. Під могилою Люся побачила величезну авіаційну вирву. Вирва ця до самого дна заросла бур’яном. Від спеки бур’ян знизу почервонів, зате зверху був зелений, гіллястий і такий високий, що Люся, як ступила в нього, то й потонула з головою.
На дні вирви земля була покопирсана, подзьобана більшими й меншими ямками. Пилип присів біля найглибшої і, засунувши руки в м’який грунт, обернувся головою до Люсі. І сказав таке:
— Чуєш, Люсю, візьми собі оце, коли хочеш, назовсім! Це кругла коробка, а в ній діамант…
Люся простягла руки і, враз скрикнувши «ой!», сахнулася так, що мало не впала.
Все з’ясувалося, як тільки Пилип глянув на те, що дарував Люсі. Це була не коробка з діамантом, а людський череп з діркою в лобі, з покаліченими щелепами. Хлопці, як і Люся, дивилися на череп з ляком. Нарешті Пилип сказав:
— Де ж він узявся? Я сам бачив: там не череп був, а коробка, і в тій коробці блиснув діамант…
— І я теж і коробку, і діамант бачив, — ствердив Хома.
Люся стояла настрашена і не знала що їй робити і думати.
Спочатку їй здалося, що це хлопці так жорстоко пожартували з неї, але коли глянула на вкрай спантеличеного Пилипа, на вкрай розгубленого чесного і завжди щирого Хому, завагалася.
Хома перший отямився, взяв у Пилипа з рук його археологічного ножа і нагнувся над ямою. Він казав, штрикаючи ножем то з одного, то з другого боку:
— Отут нічого не було і отут нічого не було. А отут ти як копонув, а воно як блисне…
Тим часом чутка про знайдений череп вже облетіла всю експедицію, і на місце події один по одному почали збігатися хлопці.
Люся стояла серед новоприбулих і з страхом розповідала:
— Та такий страшний, увесь побитий…
Вислухавши Люсину розповідь до кінця, Куприк поспішив до Пилипа.
— Ану покажи! Я теж подивитися хочу…
— І я теж, — додав Женька.
Тимофій стояв осторонь і мовчав.
Пилип став на коліна, покопирсався в землі, на тому місці, де приховав череп, щось там намацав і, коли підняв, сказав:
— На, дивися…
— Так це ж не череп! — скрикнув вражено Куприк. — Це коробка, а в ній, бач, щось блищить…
Пилип підвів голову. Таки правда, в руках він тримав не череп, а ту саму коробку, котру хотів подарувати Люсі. Ось і дірка, яку він пробив ненавмисне ножем. Пилип занімів від несподіванки. Цим скористався Куприк. Він застромив у проріз по одному пальцю з правої і лівої руки, напружився і розколов зотлілу коробку надвоє. Розламав і охнув:
— Ой, та тут годинників та перснів! І всі золоті! — Промовивши це, він закричав скільки сили: — Григорію Савичу! Ось ідіть сюди. Тут Пилип і Хома скарб знайшли! Чує-те-е!
Куприків вигук почули не тільки Григорій Савич, а ще й Оля і навіть Білан. Оля підхопилася і дременула, випередивши Григорія Савича, а Білан, котрий лежав, поклавши голову на передні лапи, тепер цю голову підвів і так залишився на варті, охороняючи табір, недочищену картоплю, палатки, рюкзаки.
Все, що було в коробці, Куприк висипав на свою смугасту матроську майку, знявши її для такої нагоди.
Всі стояли, тісно збившись, навколо. Наперед вийшов Тимофій, дивився на знахідку, і очі його взялись дивним блиском.
Люся почала дорікати собі: «Яка ж я дурна й підозріла! Завжди думаю на Пилипа щось погане, серджусь на нього. Насправді ж виходить, що не Пилип поганий, а я сама погана. Хіба ж він винний, що в одній ямі череп лежав і коробка з золотими окрасами? Більше ніколи не буду сердитися на нього…» І Люся поглянула на Пилипа приязно і ще й сказала тихенько, щоб ніхто не почув:
— Не треба сердитися на мене, Пилипе. Тільки ніколи не ховай секретів од мене. А то про твої секрети хто хоч знає, тільки я нічого не знаю…
Пилип з подивом глянув на Люсю і в думці ляснув себе по лобі. Бач, чого вона гнівалася, не хотіла чути й бачити його!
І почав виправдуватися:
— Так ми ж з Хомою спочатку нічого не думали. От їй-богу. А потім не до того було: бо хіба ж так хотілося пити! Воно хочеться, а я проганяю думку, кажу сам собі: «Ніякої води не треба мені!» То, знаєш, і язик не повертався в роті…
— Все ж більше так не роби, — ледве стримала гнів Люся. — Насамперед я повинна знати усе, а тоді всі інші.
— А Хома? — пильно дивлячись в очі Люсі, спитав Пилип.
Люся відповіла:
— Я ж і кажу: коли ви з Хомою щось задумаєте, то насамперед про це повинна я знати, а тоді всі інші…
— От добре ти сказала! — одразу повеселішав Пилип. — Бо знаєш який Хома? Він гарний. З ним завжди легко…
Тим часом Куприк лічив скарб, а Женька все записував у журнал. В коробці було сховано два золоті портсигари, двадцять один золотий годинник, вісімдесят шість золотих перснів, сорок дев’ять золотих ланцюжків, причому п’ятнадцять із золотими медальйонами. Крім цього, серед скарбу Куприк знайшов жіночу окрасу для голови. Передню частину її прикрашав великий камінь у золотій оправі. Камінь припав пилом, та тільки Куприк тернув його об труси — він увесь засвітився. Сяяла кожна його грань, іскри перебігали по ньому, мов маленькі блискавки…
— Оце ж, мабуть, і є діамант, — догадався Пилип. — Візьми його, Люсю, хай він тобі буде назовсім…
— Ой гарний який! — вигукнула щиро дівчинка і засоромилася. Хотіла навіть одмовитися. «Навіщо він мені?!» Але знахідка так сяяла і така була гарна, що у Люсі не вистачило духу, і вона, несамохіть взявши окрасу, наклала її собі на голову.
Голова Люсина засяяла, засвітилася.
Глянув Пилип і рота роззявив; Хома теж від подиву роззявив рота; і Женька теж від захвату рота роззявив. Оля теж скрикнула:
— Тепер, Люсю, дай я примірю!
Мовчав тільки Тимофій. Золото засліпило його. Він спочатку дивився на скарб із захватом, потім, отямившись зиркнув спідлоба на Пилипа й Хому і сказав з недобрим виразом на обличчі:
— А чого це шукають все вони та вони? Ач які! Я теж хочу шукати. Я теж хочу знайти скарб і діамант…
— Ти глянь, який він! — обурено підхопився Пидип. — А чого ти досі не шукав? Бо ледачий. Щоб знайти діамант, треба копати, а ти не копаєш, бо не вмієш та й боїшся, що жарко…
— А от і не боюся, — уперто відповів Тимофій. — Ось як візьмуся копати, так і не такий скарб знайду!
— А чим ти будеш копати? — накинувся на нього Хома. — Ти що, взяв з дому археологічного ножа або хоч куряче крильце?
Тимофій глипнув на Хому і губи прикусив — нічого відповісти: археологічного ножа у Тимофія не було.
Куприк диктував Женьці далі:
— А це золотий медальйон, то ми до медальйонів його… А оце золота сережка, то ми до сережок її… А оце… — Куприк простяг руку до золотого персня і одсмикнув її: — Ой! А це ж що таке! Ви тільки гляньте…
Всі потяглися, куди він показав. Люся теж сахнулася і пополотніла. Перелякано дивився Хома. Задкувала Оля.
Тимофій промовив зневажливо, знизавши плечима:
— А чого всі полякалися? Ну, одрубаний палець, ще й засох. Хтось одрубав його собі разом з перснем, може, ніколи було морочитися, а він сам не скидався. — В голові у Тимофія була тільки ділова цікавість до тієї хапливої людини, що сама собі палець утяла…
В Люсі ж усередині все мов кров’ю закипіло. Не засохлий одрубаний палець вона побачила, а війну. Фашистські грабіжники ходять з хати в хату. Хто тягне хліб, хто курей, хто одежину. Один побачив у жінки перстень, шарпнув, щоб скинути, а коли з одного разу не зміг цього зробити, схопив сокиру і одрубав палець разом із перснем…