Але цю подію не можна вважати за пригоду, і про неї ми б не згадали, коли б Явтух згодом не викинув нового фокуса.
Експедиція отаборилася, і юні мандрівники розпочали готуватися до вечері. Явтух, збувшися своєї поклажі, спочатку ліг на траву, покачався донесхочу, а тоді підвівся і рушив попасом по стежці над пшеницями.
— Хай підживиться, — сказав Хома і взявся за ножа, бо йому випало чистити картоплю. Взагалі всі роботи були розподілені між учасниками походу. Тут не було ні матерів, ні бабусь, ні старших сестер, так що й розводити вогонь, і чистити картоплю, і носити воду мусили самі мандрівники.
Отож всі поринули в роботу. Все йшло злагоджено й швидко, бо хлопці й дівчата були голодні. Тимофій з нетерплячки аж взявся гризти свіжу вербову цурку[2], котру Пилип ще вдень підібрав на дорозі. Верба, з якої зроблено цурку, була молода, сік мала свіжий; він був трохи гіркуватий, зате приємний. Навтішавшися, Тимофій сказав Куприкові:
— Ох і гарна ж!
— Еге? — недовірливо спитав Куприк і собі простяг руку:
— Дай і я покуштую.
І тільки він взяв у рота скіпочку з тієї самої цурки, як погляд його упав на стежку, і він побачив таку картину.
Хитрий Явтух, спостерігши, що всі члени експедиції заклопотані своїми справами, завернув із стежки, де йому належало пастися, і опинився в пшениці. Пшениця була зелена, густа, лоскотала Явтухові у носі і весело хрумкотіла у нього на зубах.
Світило і гріло передвечірнє сонечко, повівав ніжний, пестливий вітрець, десь били перепели, кигикали степові чайки, бутів трактор і мекало забуте серед степу козеня.
Бредучи по пшениці, Явтух замріявся: «От наїмся досхочу, потім нап’юся і як приляжу отам у долинці, то до ранку пролежу». Захопивши жмут зілля у рот, він стис щелепи, придавив зелені стебла зубами, відчуваючи, як теплий солодкий сік розтікається по язику. І тільки він так зробив, як біля нього щось, шелеснуло. Явтух, мов прокинувшись із забуття, кинув оком у той бік.
Коло нього стояв Білан, отой здоровенний вовкодав, біля якого Явтух завжди почував себе спокійно й безпечно. Ця близькість приємно зворушила Явтуха, і він, нашвидку проковтнувши снопок зелені, кивнув по-приятельському Біланові головою; водночас одганяючи настирливу муху.
Але Білан наче й не помітив цього. Він неквапливо наблизився до Явтуха, всунув у рот його вухо (оте, що з червоною Люсиною стрічечкою), злегка стис зуби і мотнув головою, виштовхуючи Явтуха з пшениці на стежку. Явтух спочатку злякався, але, відчувши, що зуби не кусаються, почав дивуватися, а потім обурюватися. Коли б він умів говорити, то неодмінно гукнув би сердито: «Чого ти прив’яз, чого тобі треба? Одчепися, кажу тобі!» Але Явтух розмовляти не вмів, він тільки крутнув головою, намагаючись визволити з полону своє вухо. Білан вуха не випустив, а, навпаки, сильніше стис його зубами. Зуби у Білана були великі, гострі, і Явтух, відчувши це, заспокоївся. Тоді Білан почав збивати його з пшениці на стежку. Отак і рушили: попереду осел, а трохи збоку Білан, виводячи з шкоди свого чотириногого приятеля.
Цю картину і спостеріг Куприк. Спочатку сам дивився, потім не стримався, гукнув:
— Гляньте, що Білан з Явтухом виробляє!
І всі, одірвавшися від роботи, глянули, куди показав Куприк.
Це був той момент, коли Білан і Явтух з приданих до експедиції чотириногих перетворилися на зрозумілих і близьких членів колективу. Бо Пилип сказав:
— Ви тільки гляньте на Білана! Ох же й розумний!.
— Еге ж, — підтакнув і Хома. — Він усе розуміє! — і піднесено закінчив, спрямовуючи тепер свою репліку до Явтуха. — Гляньте який. Виходити з шкоди виходить, а жмут пшениці на ходу вхопив!
Коли Явтух знову утвердився на стежці, а Білан повернувся до гурту, Куприк наблизився до нього і за всіх сказав:
— Молодець, Білане! — і підніс йому на долоні свіжоздохле мишеня, яке накрив панамкою годину тому край дороги і яке беріг у кишені невідомо для чого.
Білан крутнув хвостом, вдячно глянув на Куприка і, взявши делікатно мишеня в зуби, проковтнув його, як школяр шоколадну цукерку.
Ця пригода стала темою для розмови. Тим часом заклекотіла каша, покотилася слинка, всі дружно попідсувалися до тарілок. Тільки Женька ніяк де міг справитися з денним записом у журналі.
Він морщив лоба, брався рукою за вухо, мов на диктанті в класі, кусав губи, нарешті, зважився і записав:
«Щоб і в нас було, як у них».
Та й поставив крапку.
Запис цей він прочитав уголос, і, почувши його, Хома скрикнув:
— Ні, щоб вдвічі краще, ніж у них!
— Ух же ж й здорово в тебе вийшло! — гукнув Пилип. — Коротко і ясно.
— І зовсім не ясно, — протягла своїм тоненьким голоском Люся. — Що це воно значить: «Щоб і в нас було, як у них»?
Хто ж вона, ця Люся?
Спробуємо намалювати її портрет.
Довгонога, перерізана в стані тоненьким пояском, мов оса. Плаття на ній було червоне в білий горошок, з прямокутним вирізом для шиї. Ніс облізлий, хоч і не так, як у Пилипа та Хоми. Ноги загорілі, аж коричневі. Ходила вона боса, сандалії ж носила в рюкзаку на той випадок, коли доведеться зайти у якесь село. Щодо очей, то вони в Люсі були карі. Руки мала тонюсінькі, чіпкі. Рук цих хлопці боялися ще з третього класу, бо Люся хоч кулаками битися і не вміла, як Женька, так зате вміла дряпатися. Не один хлопець потім, уже дома, коли його запитували: «Хто це тебе розписав?», брався брехати: «Та це я біг між кущами, то недоглядів, а хмілина й протяглася по лобі й по щоці».
Побачивши, що Женька засуває журнал у рюкзак, Люся сказала:
— Ховаєш, щоб соромно не було, еге?
Женька наїжачився, недобре подивився на Люсю:
— Ти краще помовч… А то…
— А то що буде? — задерикувато спитала Люся і передражнила: — «Щоб і в нас було, як у них!»
Коли спалахнула ця спірка, то хоч біля Женьки став Пилип, так зате не зрушив з місця Хома: бо хоч Люська і вредна, так і не дурна ж… Тут треба подумати… Пилип не помітив цього. Він поправив за поясом свого ножа-колодія, розгладив у кишені крильце, що належало колись зозулястій, і стишено проказав:
— Ти думаєш, екскурсія сто років триватиме і біля нас завжди буде Григорій Савич? На великій перерві в класі Григорія Савича не буде. То так надаємо, що знатимеш!
— А хто ж ото надає, чи не ти? — Люся зневажливо зиркнула на Пилина, на його ніж-колодій і пхикнула:
— Теж мені археолог! Ступку розсадив, а їй шістдесят тисяч років, і горщик з кам’яної доби… — Говорячи це, Люся все одступала за спину Григорія Савича, а як уже відступила, то висунула язика і показала Пилипові.
Пилип прищулив вуха, став гострий, як бритва, і, крикнувши «Люсько, уб’ю», рушив у обхід, Григорія Савича. Григорій Савич перехопив його.
— Стривай, Пилипе! Вже й день минув, а археологічних розкопок ти ще й не починав. А діамант? А золоті скіфські мечі?
— Еге, не починав, — з гіркотою відповів Пилип. — Хіба за отакою, — він показав на Люсю, — щось зробиш? Все дражниться…
— Хай собі бавиться, якщо маленька, — мирно, з співчуттям, спрямованим на користь Пилипа, промовив Григорій Савич. — А ти своє роби.
Настала маленька пауза. За цей час Пилип заспокоївся трохи і, звертаючись до Григорія Савича, спитав з прихованою надією:
— А хіба тут Кристалічний щит вже почався? — Він озирнувся навколо і вп’явся очима в лани молодої кукурудзи, що бігли кудись за обрій. Рівнота… Але ж хіба не може статись, що серед цього зеленого простору випнеться могутній гранітний кряж, битий морозами, розмитий заливами, і під тим кряжем, як під щитом, — споконвічні печери, що безмовно зберігають свої таємниці…
Від цього видовища очі у Пилипа засяяли.
— Ні, до Кристалічного щита нам ще далеко, — почав опускати Пилипа на землю Григорій Савич. — Але ж старі селища й городища можна скрізь знайти.
— Еге, знайдеш, — розчаровано сказав Пилип і повів рукою навколо: — Бачите, сама кукурудза та ондечки пшениця. Бачите? В кукурудзи одна зелень, в пшениці друга — ніжніша й вороніша. А коли б жито, то воно сизіше, — так тут його не видно. А ячмінь інакший: як придивитися, то неначе аж голубіє. А льон темний-претемний, поки зелений, а як зацвіте!.. От красиво, Григорію Савичу…