Воскресіння Лазаря, що стало вінцем чудес Христа, зміцнило священиків у їхньому намірі звільнити світ від Ісуса та Його чудових учинків, які відчутно послаблювали їхній вплив на народ. Вони розп'яли Його, однак тепер їм був даний переконливий доказ того, що вони не поклали край здійснюваним у Його Ім'я чудесам та проповіді Істини, котрої Він навчав. Зцілення каліки і проповідь апостолів схвилювали увесь Єрусалим.
Аби приховати свою розгубленість, священики й начальники, наказавши вивести апостолів, почали радитися між собою. Усі погоджувалися з думкою, що заперечувати зцілення чоловіка було марною справою. Вони охоче вдалися б до неправди в тлумаченні цього чуда, але це було неможливо, адже зцілення відбулося серед білого дня в присутності великої кількості народу; про цей факт вже стало відомо тисячам людей. Правителі розуміли, що діяльність учнів потрібно зупинити, інакше в Ісуса з'явиться багато послідовників. Самі ж вони зазнають ганьби, бо їх звинуватять у вбивстві Сина Божого.
І все ж, незважаючи на бажання знищити учнів, священики не наважувалися цього зробити; вони лише погрожували, що суворо їх покарають, якщо ті й далі продовжуватимуть говорити і діяти в ім'я Ісуса. Викликавши їх знову в синедріон, вони наказали не говорити й не навчати в ім'я Ісуса. Але Петро та Йоан відповіли: “Розсудіть, чи справедливо перед Богом більше слухати вас, ніж Бога? Адже ми не можемо не розповідати про те, що бачили й чули!”
Священики з радістю покарали б цих мужів за їхню непохитну вірність священному покликанню, та побоялися народу, “бо всі прославляли Бога за те, що сталося”. Тому, пригрозивши їм ще раз, відпустили апостолів на свободу.
У той час як Петро та Йоан перебували у в'язниці, решта апостолів, знаючи злобу юдеїв, безперестанно молилися за своїх братів, побоюючись, аби жорстокість, виявлена до Христа, не повторилася знову. Відразу ж після свого звільнення апостоли знайшли решту учнів і повідомили їм про результати розгляду їхньої справи. Радості віруючих не було меж.
“Ті, коли почули, однодушно піднесли голос до Бога й сказали: Владико [Боже], Ти, що сотворив небо й землю, море й усе, що в них! Який Святим Духом, устами нашого батька, Твого слуги Давида, сказав: Чому заметушилися люди, й народи задумали марноту? Зійшлися земні царі, зібралися правителі разом проти Господа та проти Його Христа! Бо справді в цьому місті зібралися проти Святого Сина Твого Ісуса, Якого Ти помазав, — Ірод і Понтій Пилат із язичниками та людьми Ізраїлю, аби здійснити те, що наперед призначила Твоя рука і Твоя воля, щоб воно сталося.
І тепер, Господи, поглянь на їхні погрози і дай Своїм рабам з усією сміливістю говорити Твоє слово. Коли простягнеш Свою руку для оздоровлення, ознак і чудес, — щоб збувалися вони Святим Ім'ям Твого Сина Ісуса!”
Учні молилися, щоб їм була дана більша сила для служіння, бо розуміли: вони зустрінуться з тим самим рішучим опором, що й колись Христос, живучи на землі. У той час як їхні спільні молитви підносилися з вірою до Неба, їм була дана відповідь. Місце, на якому були зібрані учні, захиталося, і вони знову сповнилися Духом Святим. Зміцнені й утверджені, вони знову вийшли проповідувати Слово Боже в Єрусалимі. “Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Ісуса Господа”, і Бог чудовим чином благословив їхні зусилля.
Принцип, який так безстрашно відстоювали учні, коли у відповідь на вимогу не говорити більше нічого в ім'я Ісуса вони проголосили: “Розсудіть, чи справедливо перед Богом більше слухати вас, ніж Бога?” — це той самий принцип, за який боролись прихильники Євангелія за днів Реформації. Коли 1529 року німецькі князі зібралися на сейм до Шпейера, їм було зачитано імператорський указ, який обмежував релігійну свободу та забороняв подальше поширення вчення реформаторів. Здавалося, що надії усього світу не судилося збутися. Чи приймуть князі цей указ? Чи буде світло Євангелія приховане від безлічі людей, що перебували в темряві? Доля людства була поставлена на карту. Ті, хто прийняв протестантську віру, зібралися разом і одностайно вирішили: “Ми відкидаємо цей указ. У питаннях сумління більшість не має сили” (Merle d'Aubiqne, History of the Reformation, b.13, ch. 5).
Цей принцип ми повинні твердо відстоювати і в наш час. Прапор Істини та релігійної свободи, котрий високо тримали засновники Євангельської Церкви і Божі свідки впродовжнаступних століть, в останній боротьбі довірений нам. Відповідальність за цей великий дар лежить на тих, кого Бог благословив пізнанням Свого Слова. Ми повинні прийняти це Слово як найвищий авторитет. Так, ми повинні визнавати земний уряд як Божественну установу, навчаючи, що послух його законним вимогам є нашим священним обов'язком. Але коли його вимоги суперечать вимогам Божим, тоді ми повинні слухатися більше Бога, аніж людей. Слово Боже вище за будь-яке людське законодавство. Слова “Так говорить Господь” не повинні підмінюватися словами “Так говорить церква”, або “Так говорить держава”. Вінець Христа має бути піднесений над коронами земних володарів.
Ми не повинні зневажати чи ігнорувати владу. Наші слова, викладені в усній чи письмовій формі, повинні бути ретельно зваженими, аби про нас не склалося враження, ніби ми противники закону чи порядку. Нам не слід вдаватися до нерозважливих слів чи вчинків, що можуть зачинити перед нами усі двері. Наш обов'язок — йти вперед в ім'я Христа, захищаючи довірені нам істини. І якщо люди заборонятимуть нам виконувати цю роботу, ми повинні сказати разом з апостолами: “Розсудіть, чи справедливо перед Богом більше слухати вас, ніж Бога? Адже ми не можемо не розповідати про те, що бачили та чули!”
Розділ 7. Застереження лицемірам
(Підставою цього розділу є Дії 4:32-5:11)
У той час, як учні звіщали євангельську вістку в Єрусалимі, Бог надавав сили їхнім словам, і чимало людей увірували. Через ревність та фанатизм юдеїв багато хто з цих перших віруючих були відразу ж вигнані своїми рідними та друзями, а тому постала необхідність забезпечити таких їжею й житлом.
Святе Письмо свідчить: “Не було між ними жодного нужденного” , і далі пояснює, яким чином задовольнялися потреби людей. Віруючі, котрі мали гроші й маєтки, охоче жертвували їх для задоволення потреб знедолених. Вони продавали свої будинки і землі та приносили гроші, кладучи їх біля ніг апостолів, і “кожному давалося те, чого хто потребував”.
Така щедрість віруючих була наслідком злиття Святого Духа. Навернені в євангельську віру “мали одне серце й душу”. Їх об'єднувала одна спільна мета — успішне завершення дорученої їм місії; сріблолюбству не могло бути місця в їхньому житті. Їхня любов до братів і справи, якій вони присвятили себе, була сильнішою за любов до грошей та маєтків. Ї вчинки свідчили, що вони цінують людські душі більше, ніж земні багатства.
Так трапляється завжди, коли Божий Дух оволодіває життям. Люди, серця котрих сповнені любов'ю до Христа, будуть наслідувати приклад Того, Хто заради нас збіднів, щоб ми збагатилися Його убозтвом. Гроші, час, вплив і всі інші дари, отримані з Божих рук, вони розцінюють лише як засіб для поширення вістки Євангелія. Так було в Ранній Церкві; і коли члени сучасної Церкви силою Духа позбудуться любові до світського й охоче жертвуватимуть, щоб їхні ближні могли почути Євангеліє, — проголошувані ними істини справлятимуть могутній вплив на слухачів.
Яким же разючим контрастом у порівнянні зі щедрістю і доброчинністю віруючих була поведінка Ананія й Сапфіри, учинок яких, описаний богонатхненим пером, став темною плямою в історії Ранньої Церкви! Разом з іншими ці люди, котрі називали себе учнями, мали перевагу слухати Євангеліє, проповідуване апостолами. Вони були разом з іншими віруючими, коли по молитві апостолів “затряслося те місце, де вони були зібрані, і всі сповнилися Святим Духом” (Дії 4:31). Глибока переконаність тоді оволоділа всіма присутніми, і під безпосереднім впливом Духа Божого Ананій і Сапфіра присягнули, що віддадуть Господеві прибуток від продажу певного майна.