“Знову й знову запевняю вас, що хто вірить у Мене, той робитиме діла, які Я роблю, — навіть більші від них зробить, бо Я йду до Отця” (Івана 14:12). Говорячи це, Христос не мав на увазі, що учні чинитимуть щось більш величне, ніж чинив Він, але що їхня праця матиме більші масштаби. Це стосувалося не тільки звершення чудес, але й усього того, що здійснюватиметься силою Святого Духа. “Коли ж прийде Утішитель, — сказав Він, — Якого Я вам пошлю від Отця, Дух Істини, Який походить від Отця, то Він засвідчить про Мене. Та й ви свідчіть, бо ви від початку зі Мною” (Івана 15:26-27).
Ці слова виконалися чудовим чином. Після злиття Святого Духа учні сповнилися такою любов'ю до Нього і тих, за кого Він помер, що серця слухачів були розчулені їхніми словами і молитвами. Вони говорили із силою Святого Духа, і під впливом цієї сили тисячі людей наверталися до Бога.
Апостоли, як представники Христа, мали справити на світ глибоке враження. Той факт, що вони були вихідцями з простого народу, мав не послаблювати, а посилювати їхній вплив, оскільки увага слухачів зосереджуватиметься не на них самих, а на Спасителеві, Котрий невидимо працював разом з ними. Чудове вчення апостолів, виголошені з мужністю й вірою слова мали переконати всіх у тому, що вони діяли не своєю силою, а силою Христа. Упокорюючись, вони проголошували, що Розп'ятий юдеями є Князем життя, Сином Живого Бога, і в Його Ім'я вони чинять діла, які раніше чинив Він.
У прощальній розмові зі Своїми учнями в ніч перед розп'яттям Спаситель промовчав про Свої минулі й майбутні страждання. Він не говорив про приниження, якого мав зазнати, а намагався привернути їхню увагу до того, що зміцнило б їхню віру і дало можливість жити надією на радість, що чекає переможців. Він тішився думкою, що може зробити для Своїх послідовників більше, ніж обіцяв; що від Нього виходитимуть любов і співчуття, які очищують храм душі, уподібнюючи людей до Нього; що Його істина, проголошувана силою Святого Духа, перемагатиме, покоряючи людські серця.
“Це Я сказав вам, щоб у Мені ви мали мир. У світі зазнаєте страждання, але будьте відважні: Я переміг світ!” (Івана 16:33). Христос не відступив і не розчарувався; і учні також мали виявляти таку ж непохитну і незламну віру. Вони повинні були працювати так, як працював Він, відчуваючи залежність від Його сили. І хоч на їхньому шляху з'являтимуться, здавалося б, нездоланні труднощі, силою Його благодаті вони мали йти вперед, не зневіряючись і завжди зберігаючи надію.
Христос виконав доручену Йому справу. І Він залишав на Землі тих, котрі мали продовжувати її. Він сказав: “І все Моє — Твоє, а Твоє — Моє, і Я прославився в них. Я більше не є у світі, а вони у світі; Я ж іду до Тебе! Отче Святий, збережи їх у Твоє Ім'я — тих, яких Ти Мені дав, — щоб були одне, як і Ми! Та благаю не лише за них, а й за тих, що повірять у Мене через їхнє слово, щоб усі були одне... Я в них, а Ти — в Мені, хай будуть досконалі в єдності, аби світ пізнав, що Ти Мене послав і полюбив їх, так як і Мене полюбив” (Івана 17:10-11, 20-23)
Розділ 3. Велике доручення
Після смерті Христа учні були майже зламані розчаруванням. їхній Учитель був відкинутий, засуджений і розп'ятий. Священики та начальники тоді говорили з презирством: “Інших спасав, а Себе Самого не може спасти?! Він, Цар ізраїльський, нехай зійде тепер з хреста — і повіримо в Нього” (Матвія 27:42). Сонце надії для учнів зайшло, і їхні серця огорнула ніч. Вони часто повторювали: “А ми сподівалися, що Він Той, Хто має визволити Ізраїля” (Луки 24:21). Самотні, вони з тугою в серці пригадували Його слова: “Бо коли із зеленим деревом це роблять, то що станеться із сухим?” (Луки 23:31).
Ісус кілька разів намагався відкрити Своїм учням майбутнє, але тоді вони не бажали замислитися над Його словами. Тому Його смерть стала для них несподіванкою, і пізніше, озираючись на минуле й споглядаючи плоди свого невір'я, вони сповнялися сумом. Коли ж Христа розіп'яли, вони не повірили, що Він воскресне. Він ясно говорив їм, що третього дня устане з мертвих, та їм важко було зрозуміти, що Він мав на увазі. Таке нерозуміння стало причиною того, що в час Його смерті вони втратили надію і впали в гірке розчарування. Віра учнів не могла пробитися крізь морок, яким сатана затьмарив перед ними горизонт. Усе здавалося непевним і загадковим. Якби вони повірили словам Спасителя, то від скількох важких переживань вони були б захищені!
Пригнічені горем і розпачем, учні зібралися у верхній світлиці і міцно замкнули двері, побоюючись, аби доля їхнього улюбленого Вчителя не спіткала і їх. Саме там Спаситель і з'явився їм після Свого воскресіння.
Сорок днів Христос залишався на землі, готуючи учнів до майбутньої роботи і пояснюючи їм те, чого вони раніше не могли збагнути. Він нагадував їм пророцтва про Його Прихід, відкинення юдеями та смерть, вказуючи, як ці пророцтва збулися у всіх подробицях. Він говорив, що виконання цих пророцтв вони повинні вважати запевненням у тому, що в майбутній роботі їм буде дана сила Святого Духа. Ось що читаємо: “Тоді розкрив їхній розум, — щоб зрозуміли Писання. І Він сказав їм: Так написано, і необхідно було постраждати Христові та воскреснути з мертвих на третій день, щоб, почавши з Єрусалима, проповідувалося в Ім'я Його покаяння для прощення гріхів між усіма народами. Ви ж є свідками цього” (Луки 24:45-48).
Протягом тих днів, які Христос провів зі Своїми учнями, вони набули нового досвіду. Коли вони слухали, як їхній улюблений Учитель пояснював Писання у світлі нещодавніх подій, їхня віра в Нього цілковито утвердилася. Тепер вони могли сказати про себе: “Я знаю, в Кого повірив” (2 Тимофію 1:12). Вони почали розуміти характер і масштаби роботи й усвідомлювати, що повинні проголошувати світові доручені їм істини. Події із життя Христа, Його смерть і воскресіння, пророцтва, що вказували на ці події, таємниці Плану спасіння, влада Ісуса прощати гріхи — про все це вони повинні були тепер сповістити світові. Вони мали проповідувати Євангеліє миру і спасіння через покаяння та силу Спасителя.
Перед вознесінням на небо Христос дав Своїм учням доручення. Він наказав їм виконати Його заповіт, у якому передавав світові скарби вічного життя. Ви були свідками Мого жертовного життя задля спасіння світу, — сказав Він їм. — Ви бачили, як Я трудився для Ізраїлю, і хоч Мій народ не прийшов до Мене, щоб отримати вічне життя, хоч священики та начальники зробили зі Мною те, що хотіли, і відкинули Мене, їм буде надана ще одна можливість прийняти Сина Божого. Я охоче приймаю всіх, хто приходить до Мене, визнаючи свої гріхи. Того, хто приходить до Мене, не прожену геть. Вам, Моїм учням, Я доручаю цю вістку милості. Вона має бути проповідана як юдеям, так і язичникам; спочатку Ізраїлеві, а потім кожному народові, племені та язику, аби всі, хто увірує, були зібрані в одну Церкву.
Доручення проповідувати Євангеліє — це великий місіонерський привілей Христового Царства. Учні мали горливо працювати для спасіння душ, несучи всім запрошення милості. Вони не повинні були чекати, поки люди самі прийдуть до них, натомість іти до людей зі своєю вісткою.
Учні були покликані продовжувати справу в Ім'я Христа. Кожним своїм словом і вчинком вони мали привертати увагу людей до Його Імені, в якому містилася життєва сила для спасіння грішників. їхня віра мала зосереджуватися на Тому, Хто є джерелом милості й сили. У Його Ім'я вони могли заносити свої прохання до Отця та отримувати відповіді. Вони повинні були хрестити людей в Ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Ім'я Христа мало стати їхнім гаслом і відмітною ознакою, об'єднуючою силою, авторитетною підставою їхньої діяльності та джерелом успіху. У Його Царстві визнається лише те, що носить Його Ім'я та напис.
Коли Христос сказав учням: “Ідіть в Моє Ім'я та збирайте до Церкви всіх віруючих”, — Він ясно вказав їм на необхідність зберігати простоту. Чим меншими будуть хизування та зовнішній блиск, тим сильнішим буде їхній добрий вплив. Учні мали говорити так само просто, як це робив Христос. Вони повинні були доносити до свідомості людей науку, якої Він їх навчав.