Моїм дивовижним читачам.
Перепрошую, що обірвав історію в найбільш напружену мить.
Хоча ні, не вибачайте, я ж зробив це навмисно.
ХА-ХА-ХА-ХА.
Але, серйозно, я вас обожнюю.
I Хейзел
Під час третьої атаки Хейзел ледве не поцілувалась із кам’яною брилою. Вона вдивлялась у туман, гадаючи, чому так важко пролетіти повз один-єдиний дурнуватий гірський кряж, коли на кораблі пролунав набатний дзвін.
— Лівіше! — заволав Ніко з грот-щогли летючого корабля.
Позаду на шканцях Лео різко крутнув штурвал. «Арго II» розвернувся ліворуч, і повітряні весла, наче ножі, розрізали хмари.
Хейзел здуру вирішила визирнути за борт, про що сильно пошкодувала. У її напрямку летіло дещо темне та кругле. «Чому місяць наближається до нас?» — встигла подумати дівчина, а потім скрикнула й припала до палуби. Величезна каменюка пролетіла так близько над головою, що розтріпала Хейзел волосся.
ТРІСК!
Грот-щогла повалилась: вітрила, рангоут, Ніко — усе рухнуло на палубу. Кам’яна брила, та сама, розміром з вантажівку, понеслась геть у туман, наче мала де-інде справи важливіші.
— Ніко! — Хейзел побігла до брата, поки Лео вирівнював корабель.
— Усе гаразд, — пробурмотів Ніко, намагаючись звільнитися з-під складок парусини.
Хейзел допомогла йому. Вони разом поплентались на ніс корабля. Цього разу дівчина обережніше визирнула за борт: хмари розсунулися рівно настільки, щоб відкрити гору під ними — чорний скелястий пік, що здіймається з-поміж пухнастих зелених схилів. На самісінькій його верхівці стояв гірський бог — один з нумен-монтанумів, як назвав їх Джейсон. Або ураїв, якщо грецькою. Проте Як їх не клич, вони залишалися однаково гидкими.
Як і попередні гірські боги, цей прикривав своє шкарубке, темне, наче базальт, тіло самою лише простою тунікою. Він був близько двадцяти футів заввишки та надзвичайно м’язистий, мав довгу сиву бороду, кошлате волосся та несамовитий погляд в очах, як у збожеволілого самітника. Горянин проревів щось нерозбірливе, але, вочевидь, не дуже ласкаве, а потім голіруч відламав від гори чергову кам’яну брилу і почав робити з неї кулю.
Картина зникла в тумані, але коли гірський бог знову заревів, здалеку відгукнувся інший нумен. Їхні голоси розлетілися долиною.
— Тупі кам’яні боги! — заволав Лео зі шканців. — Це вже втретє мені треба змінювати щоглу! Наче вони на деревах ростуть!
Ніко нахмурився.
— Власне, з дерев щогли і роблять.
— Та до чого тут це!
Лео схопив один зі своїх керівних пристроїв (переобладнаний контролер від «Нінтендо Вії») і крутнув ним. За кілька футів від друзів на палубі відчинився люк. З трюму піднялась бронзова гармата. Хейзел ледь устигла прикрити вуха, перш ніж угору шугонув снаряд і розлетівся на дюжину металевих сфер, що окреслили небо смугами зеленого вогню. Через кілька секунд польоту кулі випустили леза, схожі на лопаті гелікоптера, і понеслись у туман.
Наступної миті над горами послідовно затріщали вибухи. Одразу за ними пролунав обурений рев гірських богів.
— Га! — заволав Лео.
Згадуючи останні дві сутички, Хейзел припускала, що найновіша зброя Лео тільки роздратувала нуменів.
За правим бортом просвистіла в повітрі ще одна брила.
— Забери нас звідси! — крикнув Ніко.
Лео пробурчав кілька неулесливих висловів стосовно нуменів і повернув штурвал. Загули двигуни. Чарівні снасті самі собою закріпилися, і корабель пішов лівим галсом[1]. «Арго II» почав набирати швидкість, утікаючи з поля битви у північно-західному напрямку, як і робив останні два дні.
Хейзел розслабилась тільки після того, як усі гори залишилися позаду. Туман розійшовся. Знизу блищала під уранішнім сонцем італійська сільська місцевість — хвилясті зелені пагорби та золотаві поля, що не так уже й відрізнялися від своїх північно-каліфорнійських родичів. На якусь мить Хейзел навіть могла повірити, ніби прямує додому, у Табір Юпітера.
Від спогадів у неї стиснуло груди. Табір Юпітера був домівкою для Хейзел лише дев’ять місяців, відтоді як Ніко повернув її з Підземного царства. Але дівчина сумувала за ним більше, ніж за Новим Орлеаном, у якому народилася, і безперечно більше, ніж за Аляскою, на якій померла.