Ніко ді Анжело, який стояв біля Френка, здійняв скіпетр Діоклетіана. Сфера на вершині жезла запалала пурпуровим сяйвом, наче на підтримку чорного шторму внизу. Римська то реліквія чи ні, але скіпетр непокоїв Френка. Якщо ця штука справді мала силу викликати легіон мерців... Ну, Френк не певен був, що це гарний задум.
Джейсон одного разу розповів йому, що у дітей Марса є схожа здібність. Френк начебто міг закликати примарних солдатів переможеної сторони з будь-якої війни. Та опанувати цю силу йому так і не вдавалось, можливо, тому що вона занадто його лякала. Френк боявся, що стане одним із цих привидів, якщо вони програють у війні, й буде навіки приречений платити за свої невдачі, якщо, звісно, залишиться бодай хтось живий, аби його закликати.
— То, Ніко... — Френк вказав на скіпетр. — Ти навчився керувати цією штукою?
— От і з’ясуємо. — Ніко втупив очі в темні щупальця, що звивались над руїнами. — Не хочу пробувати, поки не виникне потреба. Брама Смерті й без цього працює понаднормово, переносячи Геїних чудовиськ. Якщо ще й я почну викликати мертвих коли заманеться, Брама може не витримати й зламатися, залишивши діру в смертний світ, що неможливо закрити.
Тренер Хедж фиркнув.
— Ненавиджу дірки в смертний світ. Ходімо вже натовчемо комусь пики.
Френк подивився на похмуре обличчя сатира. І раптом у нього виникла ідея.
— Тренере, вам краще залишитись на борту, прикривати нас з балісти.
Хедж нахмурився ще дужче.
— Залишитись? Мені? Я ваш найкращий солдат!
— Нам знадобиться ваша підтримка з повітря, — промовив Френк. — Як було тоді, у Римі. Ви врятували наші braccae.[21]
Він не додав: «До того ж, я хочу, щоб ви повернулися до дружини та дитини живим».
Але Хедж, вочевидь, його зрозумів. Обличчя сатира пом’якшилось, а в очах з’явилось полегшення.
— Ну... — буркнув він, — гадаю, хтось таки має рятувати ваші braccae.
Джейсон поплескав тренера по плечу, а потім удячно кивнув Френкові.
— От і добре. Решта, вирушаймо до руїн. Час розігнати Геїну вечірку.
LXVI Френк
Попри полуденну спеку та люту бурю з темної енергії, до руїн піднімалась група туристів. На щастя, їх було небагато. Вони майже не звертали уваги на напівбогів.
Після натовпів у Римі Френк припинив хвилюватись про те, що його помітять смертні. Якщо вони могли пролетіти на бойовому кораблі через усе місто, обстріляти з балісти Колізей і водночас навіть не вповільнити дорожній рух, то їм будь-що могло зійти з рук.
Ніко йшов попереду. Піднявшись на вершину пагорбу, вони перелізли через залишки давніх укріплень і опустились у сухий рів. Зрештою канал привів їх до кам’яної брами, що вела в глиб пагорба. Серце смертельної бурі було просто над їхніми головами. Дивлячись на звивисті щупальця мороку, Френк почувався так, наче його змило в унітаз. Такі порівняння зовсім не заспокоювали нерви.
Ніко повернувся до групи.
— Звідси почнуться труднощі.
— Чарівно, — промовив Лео. — Бо до цього ж ми уявних ворогів лупцювали.
Ніко змірив його очима.
— Побачимо, наскільки вистачить твого почуття гумору. Пам’ятайте, у це місце приходили пілігрими, щоб спілкуватися з померлими. Під землею ви побачите те, на що важко буде дивитись, та почуєте голоси, які спробують збити вас зі шляху. Френку, ти взяв ячмінне печиво?
— Що? — Френк думав про бабусю та маму. Гадав, чи з’являться вони перед ним. Уперше за багато днів голоси Ареса та Марса знову почали сваритись у його голові, сперечалися щодо того, який вид насильницької смерті найкращий.
— Я взяла печиво, — промовила Хейзел. Вона дістала чарівні ячмінні коржики, що вони спекли із зерна, отриманого від Триптолема у Венеції.
— Їжте, — порадив Ніко.
Френк прожував коржик смерті та ледь не вдавився. Смак був такий, наче замість цукру в борошно додали тирсу.
— Смакота, — пробуркотіла Пайпер. Навіть дочка Афродіти не втримались від гримаси відрази.
— Гаразд. — Ніко проковтнув залишки свого коржика. — Це захистить нас від отрути.
— Отрути? — перепитав Лео. — Я що пропустив отруту? Бо я обожнюю отруту.
— Незабаром скуштуєш, — пообіцяв Ніко. — Тримайтесь разом, тоді, можливо, нам пощастить не заблукати і не втратити глузд.
На цій радісній ноті Ніко повів їх під землю.
Тунель полого спускався униз по спіралі. Стеля, яку підтримували білі арки, нагадувала Френку грудну клітку кита.
Дорогою Хейзел проводила руками по кам’яній кладці.