Без неї Френк став головним знавцем військової стратегії. Команда розраховувала на нього.
Він піднявся й одягнувся. Кілька днів тому в Сієні йому поталанило придбати новий одяг замість того, який Лео відрядив у політ зі столом Буфордом. (Довго пояснювати.) Він натягнув лівайси[6] і темно-зелену футболку, а потім схопив свій улюблений пуловер і водночас пригадав, що той йому не потрібен. Було занадто тепло. І що найважливіше — йому більше не потрібні кишені, щоб носити чарівну скіпку. Тепер її зберігає Хейзел.
Можливо, це мало б його бентежити. Якщо дерево згорить, Френк помре: кінець історії. Але він довіряв Хейзел більше, ніж самому собі. Усвідомлення того, що вона захищає його найбільшу слабкість, надавало впевненості — наче він застібнув пасок безпеки перед високошвидкісними перегонами.
Він перекинув лук та сагайдак за плече. Вони вмить перетворилися на звичайнісінький рюкзак. Френк був у захваті від цього. Він ніколи б не здогадався про маскувальні здібності сагайдака, якби Лео йому не розповів.
— Лео! — загорланив Марс. — Він мусить померти!
— Вдави його! — закричав Apec. — Вдави всіх! До речі, про кого йдеться?
Парочка знову почала волати одне на одного під акомпанемент вибухів, що стрясали Френкову щелепу.
Френк обіперся об стіну. Скільки же днів він слухав ці голоси, які вимагали смерті Лео Вальдеса?
Хай там як, але саме Лео розпочав війну з Табором Юпітера, коли вистрелив у Форум з балісти. Авжеж, він тоді був одержимий духами, але Марс однаково вимагав помсти. Лео все тільки ускладнював своїми постійними жартами в бік Френка, a Apec наполягав на помсті за кожну образу.
Френк тримав голоси в шорах, але це було нелегко.
Під час подорожі через Атлантику Лео сказав дещо. Френк досі не міг викинути цих слів з голови. Тоді, коли вони дізналися, що Гея оголосила винагороду за їхні голови, Лео зацікавило, скільки за кого дають.
«Ну, я розумію, що певно не такий дорогий як Персі чи Джейсон, можливо... але я вартий, ну, хоча б двох Френків чи трьох?»
Просто черговий дурнуватий жарт від Лео, але в ньому виявилося забагато правди. На «Арго II» Френк, безсумнівно, почувався як найменш важливий гравець команди. Авжеж, він уміє перетворюватись на тварин. Ну то й що? Поки що його найвидатнішим подвигом було перетворення на ласку, завдяки якому вони з друзями вибрались з підземної майстерні, але навіть це придумав Лео. Френк був більш відомий через Грандіозне Фіаско Золотої Рибки в Атланті, а також через те, як він, тільки вчора, перетворився на двохсоткілограмову горилу лише задля того, аби знепритомніти від світло-шумової гранати.
Лео поки що не відпустив жодного жарту стосовно горили. Але це було тільки питанням часу.
«Убий його!»
«Змусь його страждати! А потім — убий його!»
Дві особистості бога війни, здавалось, хвицали й лупцювали одне одного у Френковій голові, каталися по його носових пазухах, наче по борцівському килиму.
«Кров! Зброя!»
«Рим! Війна!»
«Заспокойтесь!» — наказав Френк.
Дивовижно, але голоси послухались.
«Непогано!» — подумав Френк.
Може, йому нарешті вдалось вгамувати цих набридливих міні-богів? Може, сьогодні буде хороший день?
Усі його надії було зруйновано, щойно він піднявся на палубу.
* * *
— Що воно таке? — запитала Хейзел.
«Арго II» стояв у шумній пристані. З одного боку простягався вантажний канал завширшки приблизно півкілометра. З іншого розкинулась Венеція — червоні черепичні дахи, металеві церковні куполи, шпилясті дзвіниці й сліпучі будівлі, що відблискують на сонці всіма улюбленими барвами продавців листівок до Дня закоханих: червоний, білий, вохра, рожевий і помаранчевий.
Усюди статуї левів — на п’єдесталах, над дверима, на портиках найбільших будівель. Френк налічив стільки левів, що майже не сумнівався — це місцевий талісман.
Там де мали б бути вулиці, звивалися поміж будинками зелені канали, усі без винятку всипані моторними човнами. На тротуарах уздовж причалів роїлася сила-силенна туристів, які обирали футболки біля кіосків, тіснилися в крамницях та розвалювалися за столиками вуличних кав’ярень, чим нагадували табуни морських левів. У Римі було багато туристів, але від цього місця у Френка аж у голові запаморочилось.
Однак Хейзел та решта команди не звертали на все це жодної уваги. Вони скупчилися біля правого борту й витріщалися на десятки химерних волохатих чудовиськ, які протискувались крізь натовп.