— Птахи — це мандрівники у часі? — Я відчув, як на моєму обличчі розпливлася дурнувата посмішка.
Пані Сапсан цілком серйозно кивнула.
— Однак більшість з них прослизають у майбутнє чи в минуле абсолютно випадково, ненавмисне. Зате ми, ті, хто здатен маніпулювати часовими полями цілком свідомо — і не лише заради нас самих, а й заради інших, — відомі як імбрини[5]. Ми створюємо часові контури, або ж петлі, в яких особливі люди здатні жити вічно.
— Контур, — повторив я, пригадавши наказ мого діда: «Знайди птаха у петлі». — Отже, це місце і є контуром?
— Так. Хоча вам він краще відомий під назвою «Третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року».
Я перехилився до неї через маленьку парту.
— Що ви хочете сказати? Що в контурі — лише оцей один день? І він повторюється?
— Повторюється знову і знову, хоча ми сприймаємо його як безперервний, інакше б не мали спогадів про останні, е-е-е, скільки там — сімдесят з гаком років, які ми тут прожили.
— Як дивно!
— Зрозуміла річ, тут, на Кернгольмі, ми вже пробули фізично ізольованими понад десять років іще до третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, завдяки унікальному географічному розташуванню острова, але починаючи з тої дати нам, крім ізоляції фізичної, знадобилася ізоляція й часова.
— А чому?
— Бо інакше ми б усі загинули.
— Від бомби?
— Безперечно.
Я уставився на поверхню парти. Усе ставало на свої місця і набувало сенсу, хоча наразі лишень у загальних рисах.
— А чи існують інші контури окрім цього?
— Багацько, — відповіла пані Сапсан. — І майже всі імбрини, які опікуються ними, є моїми подругами. Лишень пригадаю: пані Олуша в Ірландії створила контур у червні 1770 року; пані Дрімлюга у Свонсі, контур третє квітня 1901 року; пані Шилодзьобка та пані Вівсянка в Дербіширі, день святого Свізіна, 1867 рік; пані Синиця — не пам’ятаю точно де саме… і люба пані Зяблик. До речі, у мене десь є її чудове фото.
Пані Сапсан з натугою висмикнула з полиці масивний фотоальбом і поклала його переді мною на парту. Схилившись над моїм плечем, вона гортала тверді сторінки, шукаючи потрібну фотографію, але час від часу затримувалася над іншими фото, і її голос забарвлювала мрійлива ностальгія. Коли ці фото мелькали переді мною, я упізнав серед них знімки з розбитого чемодана в підвалі та з сигарної коробки мого діда. Всю цю колекцію зібрала пані Сапсан. Дивно було думати, що оці фото вона показувала моєму дідові багато років тому, коли він був у моєму віці — можливо, прямо отут, в оцій кімнаті за оцією партою, — а тепер вона показує їх мені, наче я якимось чином увійшов до дідового минулого.
Нарешті вона дійшла до фотографії жінки якогось неземного вигляду з маленькою опецькуватою пташкою на руці й сказала.
— Оце пані Зяблик зі своєю тітонькою, теж пані Зяблик. — Здавалося, жінка та пташка про щось говорили між собою.
— А як ви їх розрізняєте? — поцікавився я.
— Старша пані Зяблик воліла майже увесь час залишатися зябликом. І це пішло їй на користь, їй-богу. Бо вона ніколи не була цікавим співрозмовником.
Пані Сапсан перегорнула ще кілька сторінок і цього разу зупинилася на груповому портреті жінок та дітей, які з похмурими обличчями зібралися довкола паперового місяця. Обережно витягнувши фото з тримача в альбомі, вона мало не побожно піднесла його до очей.
— Оця жінка на передньому плані — це пані Шилодзьобка. Вона для нас як королева. П’ятдесят років її висували на посаду голови Ради імбрин, але вона так і не кинула викладання в академії, яку заснувала разом із пані Вівсянкою. Сьогодні немає жодної імбрини, гідної її крил, яка свого часу не пройшла б підготовку в закладі пані Шилодзьобки. Це стосується й мене! Якщо ви поглянете уважніше на фото, то зможете упізнати оту маленьку дівчинку в окулярах.
Я примружився, вдивляючись у фото. Обличчя, на яке вона показала, було затемненим і трохи розмитим.
— Так оце ви?
— Я була однією з наймолодших дівчат, яких коли-небудь брала до себе пані Шилодзьобка, — гордо відповіла директорка.
— А як щодо отих хлопців на фото? — поцікавився я. — На вигляд вони навіть молодші за вас.
Обличчя пані Сапсан спохмурніло.
— То ви бачите перед собою моїх нещасних братів, які обрали у житті хибний шлях. Замість піти кожен своєю дорогою, вони подалися до академії разом зі мною. Розбещені, мов маленькі князьки, — он якими вони були. Мушу визнати, що саме це їх і зіпсувало.
— А хіба вони не були імбринами?