— Здається, що так.
— Вибач, що потурбував, — сказав він, підганяючи повернутого мною чоловічка до решти. — Ось бачиш, вони мають клепку в голові. Хоча ще не навчені як слід, бо я їх зробив лише на тому тижні.
Хлопець говорив із акцентом, що видавав у ньому кокні[6]. Через темні кола під очима він скидався на єнота, а його комбінезон — той самий, що я бачив на фото, — був забруднений глиною та грязюкою. Якби не товстенька пичка, то він скидався б на сажотруса з «Олівера Твіста».
— Ти сам їх зробив? — спитав я, чимало вражений. — А як?
— Вони — гомункули, — відповів хлопчик. — Інколи я чіпляю їм лялькові голови, але цього разу я поспішав і не завдавав собі клопоту.
— Які ще гомункули?
— Штучні чоловічки, — пояснив хлопець таким тоном, що про це навіть ідіоти знають. — Декотрі люди вважають, що гомункули — то вигадка, але ж це повна бздура, еге ж?
— Безперечно, — погодився я.
Глиняний воячок, якого я повернув до його одноплемінників, знову вирушив у мандри, та Єнох легенько підштовхнув його назад, до групи. Здавалося, всі вони рухалися абсолютно хаотично, зіштовхуючись один з одним, мов збуджені атоми.
— Ану бийтеся, ви, слинтяї! — суворо скомандував їм хлопець, і тут я збагнув, що чоловічки не просто бемкалися один об одного, а лупцювали один одного руками й ногами. Неслухняного глиняного вояка бійка, вочевидь, не цікавила, тому він знову тишком-нишком відсунувся від основної маси гомункулів, тож Єнох схопив його і відламав йому ноги.
— Ось що очікує дезертирів у моїй армії! — скрикнув він і кинув скалічену фігурку в траву, де вона кумендо звивалася, коли на неї враз накинулися інші солдатики.
— Ти з усіма своїми іграшками так обходишся?
— А що? — сказав хлопець. — Тобі їх жаль?
— Не знаю. А що, їх треба жаліти?
— Не треба. Якби не я, то їх не було б на світі.
Я розсміявся, а Єнох невдоволено витріщився на мене.
— А що тут смішного?
— Ти ж щойно пожартував.
— Ти що — тупий? — визвірився на мене творець гомункулів. — Ось поглянь. — Він схопив одного зі своїх вояків і зірвав з нього одежинку. Потім розламав чоловічка посередині і витягнув з його липких грудей малесеньке пульсуюче серце. Воячок враз обм’як і завмер. Єнох взяв сердечко вказівним та великим пальцями і показав його мені. — Це мишаче серце, — пояснив він. — Це те, на що я здатний: забрати життя у однієї істоти і подарувати його іншій, або отакій, зробленій з глини, або тій, що колись була живою, але померла. — З цими словами він запхав мишаче серце до однієї з кишень комбінезона. — Щойно я навчуся правильно тренувати їх, у мене буде ціла армія отаких істот. Та тоді кожна з них буде великою. А що ти можеш робити? — поцікавився хлопець.
— Я? Взагалі-то, нічого. Тобто нічого особливого, як, наприклад, ти.
— Жаль, — мовив «творець». — Але ти ж залишишся з нами?
Він не сказав це так, наче йому хотілося, щоби я зостався. Ні. Він питав із цікавості.
— Не знаю, — відповів я. — Я про це ще не думав. — Звісно, це була брехня. Я думав про це, але, здебільшого, як про мрію, видаючи бажане за дійсне.
Хлопець підозріло поглянув на мене.
— А ти що — не хотів би лишитися?
— Я ще не знаю.
Хитро примружившись, творець гомункулів кивнув, наче щойно усвідомив, хто я насправді.
А потім прихилився до мене і стиха пошепки спитав:
— Емма казала тобі про «Вчини напад на село» чи ні?
— Вчини що?
Хлопець відвів погляд.
— Та так, нічого. То у нас є така гра.
У мене з’явилося чітке відчуття, що на мене чекає підстава.
— Нічого вона мені не казала.
Єнох підсунувся до мене разом із пеньком.
— Звісно, що не казала, — мовив він. — Б’юся об заклад, в цьому місці є чимало такого, про що вона воліла б тобі не розповідати.
— Та невже? А чому?
— Бо тоді ти побачиш, що тут не так вже й чудово, як всі намагаються продемонструвати, і передумаєш залишатися.
— А про що саме йде мова? — поцікавився я.
— Не можу тобі розповісти, — відказав хлопець, блиснувши хитруватою посмішкою. — Бо тоді мені буде непереливки.
— Як знаєш, — відповів я. — До того ж, ти сам підняв цю тему.
Я підвівся, збираючись піти.
— Стривай! — скрикнув хлопець, хапаючи мене за рукав.
— А навіщо мені тут залишатися, якщо ти нічого не бажаєш мені розповідати?
Творець гомункулів задумливо потер підборіддя.
— Так, мені заборонено будь-що розповідати, але я не можу завадити тобі піти нагору і зазирнути до кімнати, розташованої у кінці коридору.
6
Зневажливо-глузливе прізвисько уродженця Лондона з середніх і низьких прошарків населення.