Батько строго наказав мені не покидати «Попівську нору», але пані Сапсан не менш строго наказала мені доповідати про всі підозрілі події, і що-що, а ця смерть підпадала під таке визначення. Тому того вечора, вдавши, що у мене грипозна температура, я зачинився у себе в номері, а потім вислизнув у вікно і спустився вниз водостічною трубою. Ніякий дурень, окрім мене, не наважився вийти надвір, тому я, туго затягнувши на шиї капюшон дощовика, побіг під хльостким дощем головною дорогою, не боячись, що мене помітять.
Коли я дістався до дитбудинку, пані Сапсан з першого ж погляду визначила, що трапилося щось лихе.
— Що сталося? — спитала вона, обводячи мене поглядом почервонілих від безсоння очей.
Я розповів їй усе: всі фрагментарні факти та підслухані розмови, і вона пополотніла. Похапцем провівши мене до вітальні, вона панічно забрала всіх дітлахів, яких могла догукатись, а потім пошкутильгала розшукувати тих, які не зважали на її крики. Решта ж дітей залишилися чекати її у вітальні, стривожені й розгублені.
Емма й Мілард відвели мене у куток.
— Чому вона так переполохалася? — спитався Мілард.
Я тихо розповів їм про Мартіна. Мілард шумно зітхнув, а Емма стурбовано схрестила на грудях руки.
— Невже все і справді так погано? — спитав я. — Тобто, може, то й не порожняки. Вони ж лише на дивних людей полюють, еге ж?
Емма простогнала.
— Мені йому розказати чи ти сам? — спитала вона Міларда.
— Порожняки здебільшого віддають перевагу дивним, а не простим людям, — пояснив Мілард, — але для підтримання сил вони споживають все м’ясисте і свіже.
— Гора трупів — одна з імовірних ознак того, що в окрузі орудують порожняки. Саме тому вони є здебільшого кочівниками, бо якщо постійно не пересуватимуться з місця на місце, їх досить швидко вирахують.
— А як часто? — спитав я, відчувши на спині холодок. — Ну, як часто у них виникає потреба підхарчитися?
— О, та досить часто, — сказав Мілард. — Переважну більшість свого часу витвори займаються тим, що забезпечують їжу порожнякам. Звісно, по можливості вони намагаються знайти і дивних, але чимало своєї енергії витвори витрачають на вистежування звичайних жертв для порожняків: як тварин, так і людей, а потім замітають сліди злочину. — Мілард розповідав академічним тоном науковця, немов описував спосіб харчування й розмноження доволі цікавого виду гризунів.
— Але ж хіба витвори не попадаються? — спитав я. — Я хочу сказати, що коли вони допомагають потворам убивати людей, то тоді…
— Декотрі попадаються, — сказала Емма. — Ти, напевно, чув про деякі випадки, якщо слідкував за новинами. Наприклад, був один тип, у якого в холодильнику знайшли кілька людських голів, а найсмачніші частини тулубів варилися в казані на слабкому вогні, немов той убивця готував собі різдвяну вечерю. За мірками вашого сторіччя це було досить недавно.
Мені смутно пригадався сенсаційний нічний телерепортаж про серійного вбивцю-людожера з Мілвокі, якого затримали за схожих моторошних обставин.
— Це ти про… про Джефрі Дамера[7]?
— Здається, того типа звали саме так, — підтвердив Мілард. — Цікавий випадок. Схоже, він завжди віддавав перевагу людській свіжині, хоча вже давно не був потворою-порожняком.
— А я гадав, що вам не дано знати про майбутнє, — зауважив я.
Емма хитро всміхнулася.
— Усе хороше про майбутнє Пташка від нас приховує, а натомість годує всім тим, що є на його темному боці.
7
Джефрі Лайонел Дамер (1960—1994) — американський серійний убивця, жертвами якого стали 17 хлопців і чоловіків у період між 1978 і 1991 рр.