- Sir, - звернувся до Ґеника охоронець. - Your stay in the US is illegal.
Ґоська переклала.
- Він каже, що з твоїм паспортом щось не в порядку.
Пізно увечері Ґеник приплентався до Боро-парку, наче побитий пес. У його глибокому сумному погляді за день звила собі гніздо така тоскність, що Зеник, який нудився за столом із двома пацанами і Надією - її він запросив просто так, - необережно пролив пляшку червоного вина на білу батистову скатертину.
- А де Ґоська? - запитав Зеник.
- Не змогла...
- Зрозуміло, ну, ми... чекали, чекали.
Надія, пожалівши, забрала Ґеника того вечора до себе, тому його ніч минула у проваллях Надіїного тіла, а на ранок він, блідий, пішов із її квартири, сказавши, що - по сиґарети. Вийшовши з будинку, зайшов у бруклінський дощ і зник у ньому. І лише Зеник, який тепер жив із Надією, знав, що Ґеник у бруклінській божевільні досі готується до свого весілля.
Капелюх, дактилі{1}, сливи
Когути з Горішньої Вигнанки будили когутів зі Старого Чорткова, а ті будили місто.
Уранці 30 серпня 1939 року командир полку «Чортків» Корпусу Охорони Кордонів Речі Посполитої підполковник Марцелій Ян Котарба, прокинувшись від горлання когутів, пив каву. Ночами його сни звивали собі кубла, як серпневий вітер у ринвах. Цієї ночі він біг містом у формі колійовця; тікав, але ніяк не міг знайти потрібної вулиці, що вивела б його на дорогу до Заліщик. «Чому в формі колійовця?» - морщився Котарба, сьорбаючи каву. Непокоїв розлад шлунку. Марцелій здогадувався, що то від дактилів1, якими його пригостив прокуратор перед Окружним судом. Котарбу перевели до Чорткова з Рокитного.
Вілла, яку пригледіла підполковникова дружина Гелена, була необжита і місто для Котарбів було чуже.
Коли Гелена купила дерев’яну шафу і її внесли до вітальні, то підполковник запитав:
- Навіщо?
- Але треба у щось складати одяг.
- Я не думаю, що ми тут надовго...
Після нічної зливи, що прошуміла над містом, на другому поверсі вілли було душно. І господар дому, розсунувши важкі штори, повідчиняв вікна. Над дахами будинків кружляли голуби, а з боку Серету в повітрі висів глиняний запах річки.
На бюрку підполковника лежав плакат про загальну мобілізацію, оголошену міністром військових справ, перший день якої буде завтра, 31 серпня. З Варшави по радіо передавали «Dziennik poranny». Прослухавши радіоновини, він пробіг очима першу сторінку газети і зупинився на невеличкому повідомленні з Катовиць: у Сем’яновицях знайдено сімдесят два пістолети і кілька тисяч набоїв у євангелістському костелі.
Потім - підійшов до високого, майже у повний зріст, вікна і побачив, що вуличкою біжить до своєї крамниці Моше Зальцінґер, в якого його служниця, молода дівчина Параска з Білобожниці, щоп’ятниці купувала рибу. «Щось зарано поспішає до крамниці», -подумав підполковник. Параска казала, що Зальцінґер відчиняє свою крамницю приблизно о дев’ятій ранку. «Ага, за два тижні - Рош ха-Шана, - згадав Котарба. - Ось чому Моше поспішає спродати свій товар». Дві горлиці прилетіли на замшілий від дощів і снігів черепичний дах сусіднього будинку. І всівшись, завмерли. Підполковник вдихнув серпневого повітря і зачинив вікно.
Перед віллою, у службовому автомобілі Fiat 518, Котарбу чекали другий ад’ютант поручник Вацлав Добровольський і водій Міхал. Штаб полку в Чорткові розташовувався за будинком Окружного суду. Триста метрів від вулиці Ґрюндвальдської. Інколи Котарба ходив пішки до штабу. Тоді його супроводжували або перший ад’ютант капітан Едвард Маржис, або другий - поручник Вацлав Добровольський. І цього ранку Котарба міг би перейтися до штабу пішки. Полк, яким він командував, обороняв кордон у трьох напрямках - Скалат, Копиченці й Борщів. Сидячи на задньому сидінні авто, Котарба вислухав рапорт поручника Добровольського і наказав їхати до Копичинець. «Якими ж вулицями я біжу?» - запитував себе. Авто прямувало до копичинецького мосту.
За годину вони дісталися Копичинець, а ще за годину - до прикордонних постерунків над Збручем. За день встигли об’їхати два - у Шидлівцях і Зеленій. Капітан Войцех Конколевський, командир батальйону «Копиченці», за обідом доповів про ситуацію на кордоні. У товаристві Конколевського і Добровольського Марцелій Котарба вдивлявся у похилі простори над Збручем. Там, на протилежному березі річки, навпроти підполковника, стояв радянський прикордонник, а вздовж кордону стирчав колючий дріт, яким совіти обмотали низькі дерев’яні стовпчики. Далі було поле, колгоспники збирали картоплю. Підполковник Котарба побачив пожовклий гай за полем і зловив на собі погляд радянського прикордонника, який чатував біля прикордонного стовпа. Двометрова завширшки річка пливла вздовж польсько-радянського кордону. І прикордонники зазирали один одному просто в очі. Молоде обличчя червоноармійця зацікавлено розглядало Котарбині офіцерські чоботи, начищені до дзеркального блиску. І коли Котарба обернувся спиною, річковий птах просвистів крильми з очеретяних заростей і перелетів кордон без перешкоди.