Маріам Петросян
Дім, в якому…
Книга перша. Куряка
Дім стоїть на околиці міста. У місці, яке прийнято називати Гребінцями. Витягнуті багатоповерхівки тут вибудувано зубчастими рядами з проміжками квадратно-бетонних дворів — як вважається, місцями забав молодих «гребінчуків». Зубці білі, повні очей та подібні один на одного. Там, де вони ще не виросли, — обгороджені парканами пустирища. Порохно знесених будинків, кубла щурів і бездомних собак значно цікавіші молодим «гребінчукам», ніж їхні власні двори — інтервали поміж зубцями.
На нейтральній території між двома світами — зубців і пустирищ — стоїть Дім. Його називають Сірим. Він старий і за віком ближчий до пустирищ, які є похованнями його однолітків. Він сам-один — інші будинки тримаються осторонь — і не подібний на зубець, бо не тягнеться вгору. Він має три поверхи, фасад дивиться на трасу, і в нього також є двір — довгий прямокутник, оточений сіткою. Колись він був білим. Тепер він сірий спереду і жовтий з внутрішнього боку, з подвір’я. Він їжиться антенами і дротами, обсипається крейдою і плаче тріщинами. До нього туляться гаражі та прибудови, сміттєві баки і собачі будки. Усе це з подвір’я. Фасад голий і понурий, яким йому і належить бути.
Сірого Дому не люблять. Ніхто не заговорить про це вголос, але мешканці Гребінців воліли б не мати його так близько. Вони воліли б, аби його не було взагалі.
Куряка
Усе почалося з червоних кросівок. Я знайшов їх на дні сумки. Сумка для зберігання особистих речей — так це називається. Тільки ніяких особистих речей там не буває. Пара вафельних рушників, стосик носовичків і брудна білизна. Усе як у всіх. Усі сумки, рушники, шкарпетки і труси ідентичні, щоби нікому не було кривдно.
Кросівки я знайшов випадково; я давно про них забув. Старий подарунок, уже навіть не згадаю чий, із минулого життя. Яскраво-червоні, запаковані в блискучий пакет, зі смугастою, наче льодяник, підошвою. Я розірвав паковання, погладив вогнисті шнурівки і блискавично перевзувся. Ноги тепер набули дивного вигляду. Якогось незвично ходячого. Я аж забув, що вони можуть бути такими.
Того ж дня після уроків Джин відкликав мене набік і сказав, що йому не подобається моя поведінка. Показав на кросівки і наказав їх зняти. Не мало сенсу запитувати навіщо, але я все ж запитав.
— Вони привертають увагу, — сказав він.
Для Джина це нормально — таке пояснення.
— Ну і що? — запитав я. — Нехай собі привертають.
Він нічого не відповів. Поправив шворку на окулярах, посміхнувся і поїхав. А ввечері я отримав записку. Тільки два слова: «Обговорення взуття». І зрозумів, що впіймався.
Голячи пух на щоках, я порізався і розбив склянку з-під зубних щіток. Відображення, яке дивилося на мене з дзеркала, здавалося смертельно наляканим, але насправді я майже не боявся. Тобто боявся, звичайно, та водночас мені було байдуже. Я навіть не став знімати кросівки.
Збори проводилися в класі. На дошці написали: «Обговорення взуття». Цирк і маразм, тільки мені було не смішно, тому що я втомився від цих забав, від мудрагелків-гравців і від самого цього місця. Втомився так сильно, що вже майже розучився сміятися.
Мене посадили коло дошки, щоби всі могли бачити предмет обговорення. Ліворуч за столом сидів Джин і смоктав ручку. Праворуч Довгий Кит із тріскотом ганяв кульку коридорчиками пластмасового лабіринту, поки на нього не подивилися з осудом.
— Хто бажає висловитися? — запитав Джин.
Висловитися бажали багато хто. Майже всі. Перше слово надали Сипові. Вочевидь, щоб якомога швидше від нього відкараскатися.
З’ясувалося, що всяка людина, яка намагається привернути до себе увагу, — людина самозакохана і недобра, бозна-якої думки про себе і здатна на що завгодно, тоді як насправді ця людина — всього-на-всього шелихвіст. Ворона в павичевому пір’ї. Або щось подібне. Відтак наш Сип прочитав байку про ворону. Потім вірша про осла, який втелющився в озеро і потонув через власну дурість. Потім він хотів іще заспівати щось на ту ж таки тему, але його вже ніхто не слухав. Сип надув щоки, розплакався і замовк. Йому подякували, передали хустинку, заступили підручником і надали слово Гулю.
Гуль говорив ледь чутно, не піднімаючи голови, так ніби зчитував текст із поверхні столу, хоча нічого, крім подряпаного пластику, там не було. Білий чуб налізав на око, він поправляв його наслиненим кінчиком пальця. Палець фіксував безбарвне пасмо на чолі, але щойно його відпускав, воно моментально сповзало назад в око. Щоби дивитися на Гуля довго, треба мати сталеві нерви. Тому я на нього не дивився. Від моїх нервів уже й так залишилося саме дрантя, не було чого зайвий раз їх терзати.