— Це не всі мої діти, — ніяковіючи, пояснював той чоловік, якщо йому надто вже дошкуляли запитаннями. — Половина — сестрині, — і він вказував на чорнобриву дівчину в кабіні, яка безперестанку палила, виставивши у вікно гострий лікоть. На плечі в неї красувалося татуювання: вишкірений щур. Придивившись, навіть найдоскіпливіші вирішували, що краще буде відійти та ні про що не розпитувати.
Вантажівка колувала начебто без мети, але насправді Щуряча фея постійно звірялася з картою. Деякі будинки на ній були позначені червоними хрестиками. До таких будинків вони намагалися під’їжджати вдосвіта, щоб не потривожити сусідів. Біля кожного з будинків на них уже чекали. Зазвичай чоловік і жінка, але іноді тільки жінки, і один-єдиний раз — тільки чоловік. Після недовгих перемовин у кузові вантажівки ставало на одну дитину менше, і вона виїжджала так само непомітно, як і приїхала. Були й будинки, позначені зеленими хрестиками. До таких вони під’їжджали о будь-якій порі, не криючись, і забирали коробки з дитячим харчуванням.
І хоча дітей ставало дедалі менше, з кожним днем вони все більше втомлювалися, і подорож ставала важчою. Вони почали плутати дні, розмовляли рідше, ніж перше, і частіше забували, кого з дітей встигли погодувати, а хто залишився голодним. Двічі Щуряча фея збивалася зі дороги, і їхній шлях подовжувався на багато годин.
І все-таки, віддаючи останню дитину, він розплакався. Фея ляснула його по спині:
— Перестань. Своїх заведеш.
Вона не була по-справжньому злою, але багато чого не розуміла.
Історія Кельнерки
Щовечора, приблизно о пів на дев’яту, коли закінчувалася її зміна, вона виходила на задній дворик кафе з недоїдками для кицьок. Розподіливши їх по двох одноразових паперових тарілках, притулялася спиною до поручнів ґанку й стояла так, відпочиваючи або поринувши у марення, поки не ставало зовсім темно. Кішки розгулювали навколо, сірі були невидимками, чорно-білі — видимими наполовину. Вона стояла — також наполовину видима: білий фартух і начіпок, — заховавши руки під пахви, і чекала на диво. «Сутінки — тріщина між світами». Цю фразу вона вичитала в якійсь книзі, коли в неї ще був час читати, і хоч вона вже не змогла би згадати ні змісту книги, ні її автора[3], фраза — одна-єдина — запам’яталася.
«Тріщина між світами, — думала вона, вдивляючись у сині сутінки, що згущувалися навколо. — Тут. Зараз». Щойно ставало надто темно, щоб вирізнити обриси куща бузку, який ріс біля огорожі за три кроки від веранди, вона йшла. Почуваючи себе сповненою сили, так, ніби вона, власне, відпочила, наче за ці півгодини нічогонероблення з неї вивітрились і втома, і кухонний чад, і кухонні плітки.
За цю звичку дві інші дівчини з кафе прозвали її Принцесою. Іноді, повертаючись на кухню за своєю сумкою, вона чула, як ті її обговорюють.
— Замість того, щоб, кинувши все, мчати до дитини, стирчить на задньому дворі мало не по годині, та ще й кожного божого дня. Гарна з неї мати, нічого не скажеш. Та таких і близько до дітей не можна підпускати…
— Здається, вона тому там і стирчить, що їй не хочеться вовтузитися з немовлям. Навіть не знаю, на кого вона його залишає, таке бідолашне…
Іноді до обговорення приєднувалася змінниця.
— Ох, ви не бачили цього немовляти! Я б до такого теж не поспішала. Довбешка величезна, ще й повний рот зубів. І це йому вісім місяців! Мене від нього в дрож кидає, чесне слово. Вона його навіть на ім’я не зве. Тільки Грубим. А він зовсім і не грубий.
— Може, тато в нього був грубий?
— Не знаю, як щодо того, чи таки грубий, але, мабуть, виродок, якщо малий у нього вдався.
— Та вже ж не в матір. Вона хоч і всенька поцяткована, як перепелине яйце, проте не якась страхолюдка.
Вона не звертала уваги на такого штибу розмови. Їй не можна було ні з ким сваритися, не можна було втрачати роботу. Та вони й не зачіпали її, ці недобрі плітки. Грубий був дивною дитиною. Не красень, зате розумник, і вже вимовляє з півдесятка слів. Він терпляче чекав її з вечірньої зміни у своєму ліжечку, гризучи залишене на вечерю печиво і граючись із набитим тирсою динозавром, і жодного разу ніхто з сусідів не поскаржився на плач. Йому не була потрібна нянька. Він умів чекати. Вони обоє вміли чекати, бо тільки це і робили. Разом та поодинці, граючись, працюючи, готуючи обід і з’їдаючи його, в ліжечку й на задньому дворі кафе, навіть уві сні.
Їхній тато, він же Нетутешній Прекрасний Принц, як не дивно, подібний водночас і на білого з очима-ґудзичками динозавра (так вважав Грубий), і на кущик жасмину, який ріс у неї в горщику на підвіконні, повинен був знайти їх рано чи пізно, сьогодні або завтра, їм треба тільки дочекатися його, а далі вже не доведеться миритися з нестачею памперсів, злими плітками та іншими дрібними незручностями, бо він забере їх у свою казкову країну, де настане зовсім інше життя.
3
Неточна цитата з Карлоса Кастанеди. Неточна тому, що у різних варіаціях повторюється в різних його романах.