Сліпий не жартував, тому що він не жартував ніколи. Стрибунець пошукав на його лиці сліди усмішки, однак Сліпий був серйозним.
— То це все через тебе? — вбито запитав Стрибунець.
— Ага. А ти ще не зрозумів? — Сліпий відвернувся й пішов далі.
Стрибунець поволі брів за ним, почуваючись найнещаснішою людиною в Домі. Винним у цьому був Лось. Найдобріший і наймудріший Лось, який подарував йому друга й захисника, а заодно цілу купу ворогів і нескінченну війну. Він ніколи не зможе стати своїм серед молодших, доки біля нього Сліпий, а Сліпий завжди буде біля нього, тому що так захотів Лось. І їх завжди будуть бити й ненавидіти. Хотілося плакати й лаятися, але він мовчав, намагаючись не відставати від Сліпого. Бо якщо сказати, що винний Лось, Сліпий озвіріє, й усе стане ще гірше.
Сліпий зупинився перед дверима десятої спальні. Спальні старших. Двері були пофарбовані на чорно, з білими й червоними написами, з краплинами фарби та бризками, зробленими спеціально для краси.
Сліпий стояв, наслухаючи. Стрибунець перечитував написи, які й так знав напам’ять:
«Кожен співає свою пісню».
«Весна — страшний час перемін».
«Лігво Бузкового Пацика[1]».
«Будь обережним. Аз єсмь Куслива Собака».
«He стукати. Не заходити».
У Домі двері до чужої спальні — не завжди двері. Для декого це глуха стіна. Ці двері були стіною, тому коли Сліпий постукав у них, Стрибунець нажахано охнув.
— Ти що? Нам сюди не можна!
Сліпий, не чекаючи запрошення, увійшов.
Стрибунець сів перед закритими дверима навпочіпки. Він здогадувався, навіщо Сліпому знадобився Сивий, і боявся про це думати.
Через якийсь час двері відчинилися. Написи ковзнули набік і з’явилися знову. Стрибунець встав. Сліпий притулився до дверей, таємничо усміхаючись. Під напівприкритими повіками волого плавали невидющі зіниці.
— У тебе буде амулет, — сказав він. — Тільки треба трошки почекати.
Серце Стрибунця підскочило й провалилося кудись у глибину живота. Коліна задрижали.
— Дякую, — прошепотів він ледь чутно. — Дякую тобі.
У темній спальні горів нічник, повернутий дашком до стіни. Сивий нахилився над бляшаною коробкою з відкинутою кришкою. Талісмани від вроків вирячалися на нього скляними зіницями. Камінчики з дірками, ґудзики з монограмами, потемнілі монети й медалі, собачі та котячі ікла, ієрогліфи на мініатюрних, з ніготь завбільшки, осколках і відламках, насінини незнаних рослин, нанизані на нитки. Якби недоліток Пилосос побачив ці скарби, він би, певно, геть знетямився. Там було багато всього, але Сивий не міг вибрати. Він заплющив очі й намацав наздогад.
Крихітне кошеня з пористого каменя. З людським обличчям. Подряпаний від довгого зберігання в коробці, від частого дотикання до інших скарбів. Сивий покрутив його в руках і, хитро усміхнувшись, поклав на клаптичок замші.
Додав корінець, подібний на щурячий хвостик, і кришинку бірюзи. Помилувався своїм витвором, сильно затягнувся й акуратно струсив попіл у середину композиції. Потім склав замшу в маленький мішечок, стягнув його краї та зшив їх нитками.
— Сподіваюся, ти принесеш своєму жовторотому господареві щастя, — з сумнівом сказав він, зваживши на долоні новенький амулет; тоді, відклавши його, зайнявся пошуками шнурка.
Стрибунець сором’язливо м’явся у дверях, не наважуючись увійти. Старшокласник сидів на смугастому матраці, що лежав на підлозі коло великого акваріума, й палив. Його волосся було білим, обличчя майже не відрізнялося кольором від волосся, а пальці — від сигарети. Тільки губи й очі на цьому лиці були живими та мали колір. Рожеві очі з відтінком червоного вина в обрамленні білих вій.
— То це ти хочеш отримати амулет? — запитав Сивий. — Підійди.
Стрибунець підійшов насторожений, аж терпнучи від страху, хоч і знав, що Сивий не підхопиться й не накинеться на нього (навіть якщо така ідея спаде йому на думку), бо не може цього зробити.
Акваріум світився зеленим, у ньому плавали тільки дві рибки, подібні на чорні трикутники. На рогожині перед матрацом стояли склянки з липучим осадом на денцях.
— Нагнися, — сказав Сивий.
Стрибунець присів поряд, і Сивий надягнув йому на шию амулет. Маленький мішечок із сірої замші, розшитий білими нитками.
— У тебе дуже затятий друг, — сказав Сивий. — Затятий і настирливий. Обидві ці риси похвальні, але діють на нерви оточенню. Я не роблю амулетів для малолітків. Тобі пощастило. Ти будеш винятком.
1
Важлива інтертекстуальна алюзія на роман-антиутопію «Бігун у лабіринті» американського письменника Джеймса Дешнера; світ роману «Дім, в якому…» має багато пов’язань зі світом першої частини трилогії «Бігун у лабіринті»; це проявляється, зокрема, у численних фанфіках. — Тут і далі посторінкові примітки перекладачки.