Амая освітила ліхтарем кожне тіло.
— Ми шукаємо демона, — почала вона свою оповідь. — Його найбільша хитрість — навіяти нам думку, що ми бачимо не те, що відбувається насправді. Маніяки такого штибу здатні роками виконувати свою зловісну роботу з надзвичайною обережністю — замітають сліди, ховають трупи, стараються, аби вбивство виглядало як зникнення, втеча, нещасний випадок чи самогубство і з цією метою обирають жертв, що належать до групи ризику, осіб, чиє щезнення може лишитися непомітним або не приверне зайвої уваги через соціальну маргінальність. Приміром, темношкірі підлітки — гарні, сильні та бідні. Той тип дівчат, яким поталанило, якщо вони мають родину, яка дбає про них; той тип дівчат, чия втеча з дому нікого не дивує: вони здатні дременути світ за очі лише тому, що не хочуть ходити до школи, або тому, що їм забороняють гуляти допізна й зустрічатися з хлопцями. Зазвичай вони погано ладнають з матір’ю, сперечаються з батьком і бодай один раз пропадали безвісти. Неслухняні дівчата, які фарбують волосся без дозволу батьків, засмучують своїх близьких і часто несуть покарання за погану поведінку. Їх добре знають у рідному селищі чи кварталі. Іноді вони самі блукають вулицями й відбиваються від групи, бо їм подобається бути наодинці із собою... Такі дівчата можуть щезнути під час урагану, потонути або загубитися в лісових хащах у розпал бурі. Ці жертви додаються до загальної кількості загиблих — із жалем, але без особливої трагедії. Ніхто не марнуватиме часу на спроби з’ясувати, що могло статися з ними. Навіщо? Вони все одно втекли б, покинули рідну домівку і зникли в невідомому напрямку. Наш убивця умисно розправляється з маргінальними елементами.
Цей монстр не має жодного наміру попастися на гачок; він може все життя грати роль порядного громадянина й не прагнути слави, бо вже самоствердився. Він — справжній чорт, який женеться за душами й не просто полонить їх, а приносить до мисливського будиночка, вважаючи своїм трофеєм. І це лише початок того жахіття, що чекає на них. Чи уявляєте ви, скількох осіб занесуть до офіційних списків, коли закінчаться підрахунки жертв цього стихійного лиха, що спустошило все місто? Десятки? Сотні? Якщо добре подумати, неважко дійти висновку, що нинішні умови є ідеальними для викрадачів. Саме так наш маніяк заснував свою імперію, і саме у такий спосіб він і надалі харчуватиметься душами, мов вампір, що зачаївся у темряві.
Амая трохи помовчала, зосередивши погляд на Дюпре. Вона точно відтворила його промову про віктимологічний профіль і замаскованих убивць, що їх шукав Скотт Шеррінґтон.
Знахар, який слухав монолог Амаї, роздивляючись одну дівчинку за другою, наблизився до неї, майже торкнувшись її. Він нахилився вперед і взяв її за руку. Краєчком ока дівчина бачила мовчазну постать Дюпре, який відійшов до дверей. Чомусь їй стало страшенно соромно. Вона відступила на крок назад, майже піддавшись бажанню вирвати руку, немовби передчуваючи, що знахар отримав доступ до чогось потаємного, до особистих переживань, якими вона не могла ні з ким поділитися. Однак він міцно тримав її, і ця сила здавалася дивовижною для такого худорлявого чоловіка. Він ступив крок, подолавши встановлену нею дистанцію, і накрив руку Амаї обома долонями, наче великою важкою ковдрою. Правда виплеснулася з неї нестримним потоком:
— Колись давно буря врятувала мені життя.
65. Ipar[18]. Північ
Елісондо
Дівчинка палала від жару і марила під величезним буком. Її собака, який безмежно любив свою господарку, злизував з її щік сльози, які вона поривалася змахнути рукою.
Амая вдихнула грубий, примітивний запах борошна, що оточувало її звідусіль. Тоненькі порошинки потрапили у дихальні шляхи й пристали до носових пазух, змусивши її зробити ще глибший вдих (хоча інтуїція підказувала їй не робити цього). Вона відкрила рота у прагненні вирівняти дихання, і борошно проникло в горлянку, змішуючись зі слиною і душачи її своєю м’якою нудотною масою. «Я не хочу помирати, я лише маленька дівчинка», — силкувалася вимовити вона. Та з кожним словом порохниста субстанція, що забивала її дихальні шляхи, просувалася далі. Ці тортури були особливо жорстокими ще й тому, що саме благання про порятунок убивали її. Вона почула ревіння грому і музику Берліоза, що сповіщала про її смерть зловісним дзвоном. Коли бідолашна впевнилася, що кінець настав, вона відчула дотик вологих гарячих рук, які струшували борошно з її обличчя. Нарешті їй вдалося розплющити очі... Перед нею постала усміхнена Росаріо.
— Це станеться сьогодні, маленька сучко. Господиня з’їсть тебе вночі.
Амая дико закричала, і цей крик, що вирвався з її горла, допоміг їй перетнути межу між сном та явою. Дівчинка прокинулася посеред темного лісу. Перші кілька хвилин вона думала, що померла, адже нічого не бачила й нічого не чула, крім власного хрипу. Її голос змінився до невпізнання через холод та лихоманку.
Гавкання Іпара повернуло її до реальності. Амая згадала, що загубилася в лісі. Вона помре. Її з’їдять.
Дівчинка підвелася, хапаючись за бук. Перед тим як рушити з місця, вона, мов сліпа, схопилася за шию Іпара — свого провідника.
— Ходімо, Іпаре, — звеліла вона незнайомим голосом.
Пес не ворухнувся.
Амая стала навколішки й, обійнявши його, заблагала:
— Ходімо, Іпаре, будь ласка.
Вона занурила пальці у довгу шерсть на його шиї і ступила один крок. Цього разу Іпар не пручався. Він потрюхикав поряд із нею, хоча кілька разів обернувся, немовби пояснюючи володарю лісу, що не мав вибору.
Амая нічого не бачила. Певної миті вона міцно стулила повіки, перевіряючи, чи розгледить щось, коли розплющить очі. Іпар вів її вперед. Завдяки йому вона не натикалася на дерева, чию дружню присутність відчувала зовсім близько, однак постійно спотикалася об коріння, камінці, купини. Невдовзі вона впала на коліна. Іпар став перед нею, пом’якшивши удар і не дозволивши їй завалитися вперед. Попри це, біль у стегнах і свербіж у колінах були такими сильними, що вона заплакала від страху. Амая доволі довго намагалася підвестися, а коли їй вдалося випростатися, кожен крок мучив її так, ніби у колінних чашечках застрягло каміння. Кілька разів їй ввижався шум річки, але потоки води, що обрушувалися на крони дерев, заважали їй визначити напевно. Залишалося одне — іти далі.
Вона зрозуміла, що втратила прихисток. Температура повітря опустилася щонайменше на два градуси, а відколи зникли дерева — єдина опора у хаосі — вона почувалася осиротілою. Струмені дощу, які забарабанили по її щоках, остаточно переконали Амаю, що вона вийшла за межі лісу. Їй здалося, що десь поряд пролунав пронизливий свист. Іпар зупинився, неначе почувши голос господаря. Кілька секунд дівчинка чекала, коли звук повториться, але ніщо не порушувало тиші. Вона вирішила, що це вітер завивав між деревами. Чергова блискавка розколола небо, яскраво осяявши ніч. Засліплена цим спалахом, Амая побачила стежку, що спускалася пологим схилом. І не тільки стежку. Вона заверещала. Там хтось стояв. Іпар загавкав, мов божевільний, і вислизнув з її пальців. Вона лишилася сама. Очі боліли від сліпучого світла, а на сітківці закарбувалася темна постать, яку вона роздивилася завдяки блискавці, чиє сяйво на мить прорізало морок. Так, там хтось стояв, і вона була певна, що це не віщувало нічого хорошого. Сумнівний привілей — жити в очікуванні смертного вироку — дозволяв їй точно визначати такі речі. Тремтячи від переляку та лихоманки, вона гучно покликала Іпара. Коли він віддалявся, її страх посилювався, межуючи з панікою. Пес рвонувся вперед і погавкав ще кілька секунд, що видалися їй нескінченними. Раптом він замовк і хутко повернувся до неї. Вона нахилилася і стиснула його в обіймах. Підозріла істота зникла.
— Не кидай мене, Іпаре. Не кидай мене, — повторювала Амая, плачучи від радості. Заледенілі пальці знову вчепилися у собаче хутро.
Перш ніж вирушити в дорогу, вона прислухалася, намагаючись визначити, чи переслідує їх хтось, проте дощ заважав їй розчути щось, окрім відлуння власного прискореного серцебиття, що нагадувало хльоскання батога. Іпар ще двічі загарчав, але Ігнасіо навчив її відрізняти попереджувальне гарчання від задоволеного буркотіння пса, який хизувався тим, що відігнав ворога.