Дюпре рушив вперед. На вулиці Маре його зупинив новоорлеанський поліцейський патруль і попросив показати документи. Поліціянти запитали, куди він прямує, і нагадали про необхідність евакуювати містян. Він затримався лише на кілька хвилин. Його відпустили, щойно він витягнув посвідчення. Коли патруль поїхав, чоловік подумки подякував їм за те, що вони не наполягли на тому, щоб подивитися на вміст пакунка в його руках.
Пройшовши між яскраво розфарбованими будинками, він спустився до частини району, що здавалася занедбаною. Вікна більшості осель були темними, хоча о цій порі лампи зазвичай мають бути запалені. Із подвір’їв зникли крісла-гойдалки й горщики, а на арках колихалися осиротілі ланцюжки, з яких звисали папороті й лози. Мешканці, які не захистили вікна дошками, обмотали віконниці ланцюгами й замками. У деяких дворах скупчилися родини, налаштовані тікати в автомобілях, ущерть забитих речами, які їм не хотілося лишати тут.
Аж тут Дюпре побачив його. Безперечно, то був один із найгарніших будинків на всій вулиці. Реальність, як завжди, відрізнялася від дитячих спогадів, тож цей дім видавався йому меншим, ніж він пам’ятав. Не змінилося одне — Нянька чудово доглядала за ним і тоді, і тепер — пофарбовані жовтим стіни, біла ліпнина довкола великих вікон і маленьких темно-зелених віконець. Коли він був малим, Нянька сотні разів перефарбовувала дім лише тому, що їй подобалося міняти кольори. Будинок мав два поверхи й чотири величезні вікна, що виходили на вузьке подвір’я, трохи більше за балкончик. Крім того, у дворі розкинувся невеличкий сад, оточений низьким білим парканом. Він штовхнув хвіртку і побачив, що на стовпчиках висять хвилеподібні яскраві намиста Марді Гра, з-поміж них Нянька обрала зелені, золотаві й фіолетові, аби вшанувати своє рідне місто й привабити справедливість, багатство і віру.
Дюпре піднявся сходами до тісного коридору, очищеного від вазонів і меблів. Світло в приміщенні не горіло, а коли він спробував відчинити віконця, то побачив, що вони забиті зсередини. Чоловік спустився у сад і шмигнув у вузький провулок, що відділяв власність Няньки від сусідів. Обійшовши будинок, він побачив м’які жовтогарячі відблиски, що пробивалися з якоїсь кімнати й осяювали стіну суміжної будівлі. Він рушив до кухонних дверей, відчуваючи, як волога земля провалюється під ногами. Не встиг дістатися порога, як із будинку долинув глухий шум, що супроводжувався тріском. Уважно прислухавшись, він розчув, як хтось пересуває меблі. Дюпре обережно поставив на підлогу переданий Мейром пакунок і дістав зброю. Повільно натиснув на мідну ручку, що поволі піддавалася. Аж раптом хтось смикнув за засув, і двері розчахнулися.
— Mon cher et petit coeur![3]— вигукнула жінка, розкривши обійми.
— Няню.
— Аль! Я знала, що це ти, мій маленький! З самого дитинства ти не любив вхідні двері — тобі завжди подобалося заходити через кухню.
Дюпре усміхнувся. Лише вона називала його «Аль».
Він обійняв її і відчув легкість її тіла. Вона дуже схудла. Одяг був завеликим, але, попри це, він намацав маленькі гострі кісточки. Дюпре заплющив очі, стискаючи її в обіймах. Відколи вона стала такою крихітною? Він пам’ятав її високою, одного зросту з ним, а нині пасма її сивого волосся ледь сягали його підборіддя. Чоловік нахилився і торкнувся її голови довгим поцілунком.
— Ти прийшов, ти прийшов, мій хлопчику, — шепотіла вона, плачучи.
Її сльози краяли йому серце. Він щільніше пригорнув її до себе й стиснув губи, стримуючи емоції.
— Няню, мені прикро. Дуже прикро.
— Чому, mon cher?
— Шкода, що я не приходив раніше, — жалівся Дюпре.
Старенька трохи відступила, аби вдивитися в його обличчя.
— Не кажи дурниць. Ми обоє знали, що ти не міг повернутися, хоча рано чи пізно мав це зробити. Зараз ти приїхав, але я не знаю, добре це чи погано.
— Я теж не знаю.
— Краще сховай це, поки ніхто не постраждав, — мовила вона, вказуючи на пістолет, досі затиснутий у його руці.
— Ось це? Саме ти винна в тому, що я дістав пістолет, — усміхнувшись, відказав він і сховав зброю. — Я подумав, що хтось намагається пограбувати твій будинок. Кілька місяців тому ти зламала стегно. Тобі не можна тягати важкі предмети.
— Твоя няня сильніша, ніж ти уявляєш. Невже ти гадаєш, що перелом стегна вб’є мене, як отих бідолашних бабусь, які лягають у ліжко й більше не встають звідти? З моїм стегном усе гаразд, — сказала вона, дивлячись йому у вічі. — У мене болить серце: там лишилася рана, що ніколи не загоїться. Так само як і твоя.
Взявши Дюпре за руку, вона повела його темною кухнею до вітальні. Її хитка хода спростовувала браваду про здорове стегно. Він збирався щось сказати з цього приводу, але йому ніби заціпило, коли він опинився у вітальні. Саме звідти виходило те жовтогаряче сяйво, чиї відблиски він бачив біля кухонних дверей.
— Мені довелося пересунути деякі меблі. Потрібно більше місця для... — зітхнула вона.
Все начиння кімнати було відсунуте до стін та вікон. На столах і перевернутих стільцях стояли десятки свічок, що перемежовувалися з паперовими й тканинними квітами. Вицвілі зображення покійних предків на старовинних світлинах немовби воскресли й дивилися на них живими очима — такий ефект справляло легке тремтіння свічок. Біля стіни був встановлений маленький вівтар, де святі й скелети мали однакові обличчя — обличчя Смерті; довкола них були розкидані монети, що вже вийшли з обігу; мерехтіли крихітні вогники, які не могли підпалити шовкові гірлянди, що прикрашали духів лоа.
— Найважливіше, що ти тут. Це має щось означати. — Її обличчя спохмурніло. — Гадаєш, що ураган буде таким страшним, як кажуть люди?
— Так.
— Настільки страшним, що ти мусив приїхати?
Він глибоко зітхнув. Нічого не сказав, а лише з сумом кивнув. Вона впритул наблизилася до нього. Здійняла праву руку, немовби збираючись благословити Дюпре, і приклала два пальці до його серця. Під сорочкою шрам палав так, неначе рана була свіжою. Тоді старенька взяла його за руки й сунула йому в долоню полотняний мішечок. Крізь тканину Дюпре відчув щось землянисте й сухе. Дещо наляканий і водночас сповнений полегшення, він проштовхнув мішечок у кишеню і заплющив очі, а коли розплющив їх, Няня спокійно дивилася на нього.
— Покінчи з ним. І привези моїх дівчат додому.
Він кивнув.
— Я зроблю все, що в моїх силах, няню.
— Присягнися. Навіть якщо вони мертві. Привези моїх дівчат додому.
Очі Дюпре заволокло слізьми.
— Присягаюсь, няню. — Він відступив на крок назад, намагаючись опанувати себе. — Натомість ти маєш пообіцяти мені, що покинеш місто, щойно закінчиш свої ритуали. Транспорт іще вивозить людей. Я заплачу за готельний номер у Батон-Руж, Далласі, де забажаєш.