Згодом, коли все закінчилося, Енґрасі згадала про теорію перших вражень, нашу звичку не зважати на інтуїтивні прозріння і віддавати перевагу інформації, яку ми вважаємо достовірною. Відчинивши двері, вона відчула тривогу, подив, неспокій. Насторожилася і запідозрила щось нечисте, але вирішила не перейматися, бо побачила на ґанку свого брата. Типовий приклад того, як інформація притлумила інстинкт.
Вона вчинила як завжди — поцілувала й обняла Хуана, а потім повела його до вітальні. Однак він відмовився сідати. Залишився стояти — такий солідний і поважний у своєму діловому костюмі. Широко усміхаючись, почав розповідати, як чудово їм працюється. Вони вклали солідні кошти у виробництво, і Росаріо мала великі плани стосовно розширення бізнесу. Похвалився, що їхнє печиво надсилають до Франції і його можна знайти в готелях Біарріца і Сен-Жан-де-Люза.
— Навіщо ти прийшов, Хуане? — перебила його Енґрасі.
Він ступив два кроки й став перед нею. Аж раптом його обличчя стало серйозним і стриманим.
— Я приніс добру звістку, Енґрасі, дуже добру звістку. Ти зрадієш, — мовив він і нарешті вмостився на стільці, хоча анітрохи не розслабився. Демонстративно поклав руки на стіл, привертаючи її увагу.
Обійшовши стіл, вона усілася навпроти нього. Судячи з того, як її брат насуплював брови й знервовано переплітав пальці, він намагався зосередитися, зібрати думки докупи й повторити якийсь завчений текст. Зачекавши кілька секунд, Хуан заговорив:
— Енґрасі, мене дуже стривожила наша розмова про мою доньку.
Енґрасі кивнула.
— Сестро, твої слова завдали мені величезного болю. Не думай, що я не люблю Амаю, адже я люблю її понад усе на світі.
Енґрасі вдивилася в його обличчя.
— Я поговорив із Росаріо. Мені було дуже важко зробити це, але я переказав їй все, що ти розповіла мені про жахливі речі, які Амая почула від жінок на вулиці, про те, як сильно вона страждає. Енґрасі, Росаріо заплакала. — Вимовивши ці слова, Хуан сам був ладен ударитися в сльози. Він міцно стиснув губи, стримуючи легке тремтіння, заплющив очі, простягнув руки до Енґрасі й торкнувся її пальців. Вона накрила його долоні своїми. — Енґрасі, ліки дуже дивно впливають на неї, викликають запаморочення, погане самопочуття, кепський настрій. Лікар Ідальго пояснив мені, що йдеться про побічну дію і треба зачекати, доки він не розробить ідеальної комбінації препаратів, які вона повинна вживати... пошуки можуть тривати багато років... Росаріо зізналася мені, що іноді вона не вживала їх і в один із таких днів вона й розпустила оті чутки. Та ми вирішили цю проблему. — Він знизав плечима, підтверджуючи те, у що сам не вірив. — Здається, лікар підібрав саме ті препарати, які їй потрібні. Зараз у неї прекрасний період. Росаріо чудово почувається, щаслива, завжди в доброму гуморі, дуже ніжно ставиться до мене. Вона знову стала собою. Саме такою я її пам’ятаю, коли ми познайомилися і Амая ще не народилася. Ти навіть не уявляєш, як Росаріо шкодує про свій вчинок. Вона визнає твою правоту й попросила мене вибачитися перед тобою.
Енґрасі випросталася і відпустила його долоні, зайнявши захисну позицію. Хуан, вочевидь, не помітив, що цей жест указував на втрату довіри. Він провадив далі:
— Люди дуже злі, а це селище надзвичайно маленьке. Росаріо розуміє, що плітки можуть зашкодити родині.
Енґрасі звернула увагу на те, що він сказав «родині», а не «дівчинці».
— Мене тішить, що вона це розуміє, що ви обоє це розумієте, — обережно відповіла вона.
— Тому вона подумала, ми подумали, що буде краще, якщо Амая повернеться додому.
Ось воно. Буря. Хижак. Викидень. Смерть. А вона навіть не відчула запаху біди.
— Що? — недовірливо перепитала жінка.
— Росаріо страшенно страждала через розлуку з донькою. Усі ті вигадки й жахливі слова — лише спосіб захистити себе. Їй здавалося, що люди атакують її, навмисно розпитують, чому Амая переїхала.
Хоча я часто кажу їй, що пересуди односельчан — це нормально. Природно, що вони дивуються: така маленька дівчинка має жити зі своїми батьками та сестрами.
Енґрасі дивилася на брата, але вже не слухала його. Спостерігаючи за ним, вона нарешті збагнула, що він діяв за ретельно прописаним сценарієм. Бездоганний костюм, недоречний візит, нетипові промови для чоловіка, якого вона знала як облупленого. З самого дитинства вони були зовсім різними. Балакуча й весела Енґрасі повсякчас була готова уткнути ніс у книгу, а потім розповідати всім про прочитане. Хуан поводився тихіше й стриманіше; він нетерпляче чекав, коли пролунає дзвінок і закінчаться уроки, аби побігти до пекарні, яку згодом успадкував. Вони завжди любили одне одного, і, хоча Енґрасі була молодшою сестрою, саме вона дбала про нього. Жінка розуміла, що її прагнення захищати брата почасти пояснювалося тим, що вона знала його справжню сутність: простак Juanxinc[5] працьовитий, добрий і спокійний чоловік, якому змалку пророкували домінуючу дружину. Вона знову перевела очі на Хуана, і їй відкрилася істина: він був посланцем, маріонеткою, що грала в чужій пантомімі. Енґрасі давно не розмовляла з Росаріо, вони навіть не дивилися у вічі одна одній, коли перетиналися на вулиці. У цьому не було потреби. Хоча минуло бозна-скільки років із часів навчання на факультеті психології, Енґрасі досі могла перелічити риси невротичної особистості. Жінка вкотре запитала себе, як могла бути такою дурною і не розпізнати в словах Хуана монологу Росаріо, її самовпевненості та авторитарності. Вона недооцінила владу й впливовість лихої матері, яка рознервовує і доводить до божевілля своїх близьких.
Усе збігалося: роль жертви, розщеплення особистості, самопосвята, незрозумілі висловлювання. Той факт, що Хуан сприймав майже як подарунок небес, коли Росаріо ставала нормальною, поводилася як звичайна жінка, дружина й мама, і навіть примудрявся роздивитися у ній самозречення святої.
Росаріо, жертва власної хвороби, нерозуміння оточення і страшних, неконтрольованих нападів. Мучениця, на чию долю випало найбільше страждань. Їй завдали болісного удару, її розлучили з донькою. А вона так старалася! Була терплячою і покірною. Розуміла, що люди її ненавидять, але докладала всіх можливих зусиль, аби виправити ситуацію. Невже ніхто не зробить кроку назустріч?
Підступна маніпуляторка. З одного боку визнає, що не заслуговує прощення, а з другого — просить пожаліти її. Гарна нагода показати, наскільки це важливо для неї, як сильно вона прагне поводитися як слід. Кидає камінь провини на чужий дах. Вдається до єдиного доступного їй прийому — принижуватися і благати про вибачення, а той, хто не здатен виявити співчуття, напевно, має зле серце. Хто ж не зглянеться на хвору матір, яка приносить себе в жертву й зізнається, що змусила дитину страждати, проте сама мучилася незрівнянно більше? У підручниках із клінічної психології цей розлад визначається як «синдром Мюнхгаузена». Мати завдає доньці страждань, а зрештою сама стає об’єктом жалю, симпатії і турботи. Таким чином невротична жінка сіє розбрат у власній родині й цілеспрямовано сходить на вівтар, аби їй били поклони.
Енґрасі піднесла руку до грудної клітки й щосили натиснула, намагаючись стримати блювотні позиви, від яких здригався шлунок.
У серці зароджувався гнів, подібний до живої істоти, що здавлювала їй легені, заважаючи дихати. Жодного слова про Амаю, жодної згадки про страждання дівчинки, про вимушене вигнання дванадцятирічної дитини, яка майже три роки провела за межами рідної домівки. Що вже казати про її душевний біль, розчарування, необхідність нести тягар образ, коли односельчани знущаються з неї на вулицях. Енґрасі помітила, що її руки тремтять, і сховала їх під столом, прикривши подолом спідниці. Треба заспокоїтися. Добре подумати. Вкрай серйозна, вона мовчки дивилася на брата.
— Ти нічого не скажеш? — трохи згодом спитав Хуан.
— Я ще обмірковую твої слова, — якомога спокійніше відказала вона.
Він здавався розчарованим.
— Чесно кажучи, я сподівався, що ти зрадієш. Дивно, що я не бачу радості в твоїх очах. Коли ми розмовляли востаннє, ти була дуже різкою, і я вдячний тобі за це. Я обговорив проблему з Росаріо й бачу ситуацію такою, якою вона є насправді.