— Інспекторко, ми — Білл і Булл, а не Том і Джеррі. Бути відданим не означає розповідати геть усе. Достатньо розповідати те, що потрібно.
Амая обдарувала його усмішкою, яку ні за що не дозволила би собі, якби їх не огортала темрява.
29. Нянька. Maudit[6]
Стадіон «Superdome» в Новому Орлеані
Понеділок, третя година ранку, 29 серпня 2005 р.
Нянька заснула попри те, що забула вдома снодійне, без якого, за її словами, ніколи не змогла би обійтися. Вона прокинулася від тихого гомону десяти тисяч осіб, які зітхали або шепотілися (а може, робили і те, і те); від стогонів вітру, чий невпинний плач ширився під дахом стадіону. Жінка підняла погляд. Музика, що весь вечір безперервно лунала з гучномовця, стихла, а сліпуче світло прожекторів потьмяніло. Діти, які гасали майданчиком упродовж перших годин, нарешті заспокоїлися. Геть виснажені, вони заснули в обіймах батьків або розпростерлися на землі, притулившись одне до одного, наче кошенята. Нянька відчула гострий біль у нижній частині живота. Необхідно помочитися. Вона навідалася до вбиральні у себе вдома, але, потрапивши на стадіон, не наважилася нікуди йти, побоюючись, що хтось займе її місце. Вони обрали два бокові сидіння біля коридору. Боббі поставив інвалідний візок Селети впритул до свого стільця, звільнивши прохід для людей, що прибували нестримним потоком до оголошення комендантської години. Час від часу під’їжджали патрульні автомобілі, що підвозили жебраків і безхатченків, які відмовлялися шукати прихисток деінде. О восьмій вечора всім евакуйованим роздали сандвічі й пляшки з водою; о пів на одинадцяту їх пригостили солодкими кренделями й пакетиками соку. Боббі мав при собі наплічник із водою та бутербродами, але вирішив почати з харчів, подарованих міською владою.
— Няню, ми не знаємо, скільки часу перебуватимемо тут, не знаємо, о котрій годині повернемося додому. Краще з’їсти цей пайок зараз, а наші бутерброди залишити на потім.
Було жарко, тож вона випила одну пляшку води й пів пляшки соку, і її сечовий міхур більше не витримував. Нянька підвелася, обережно спираючись на палицю. Вона довго сиділа й очікувала, що нерухомі стегнові суглоби заскрегочуть, але натомість захрустіли коліна. Селета спала, схиливши голову на груди. Попри постійний шум вітру і людське шушукання, можна було розчути її важке дихання. Боббі розтягнувся всім тілом, опустив сідниці на самісінький край сидіння і дрімав, притискаючи наплічник до грудей схрещеними руками; капюшон толстовки прикривав половину його обличчя. Нянька спробувала тихенько переступити через ноги хлопця, щоб не розбудити його, але трохи втратила рівновагу, і Боббі розплющив очі.
— Няню, куди ти йдеш? Не можна відходити звідси.
Чоловік, який сидів у задньому ряду, витріщився на неї. Його троє дітей займали два стільці, а четверта дитина заснула у нього на руках. Нянька відчула, як запалали її щоки. Попри біль у нирках, вона нахилилася і прошепотіла Боббі на вухо:
— Любий, мені треба до вбиральні.
Стривожений, Боббі випростався, позираючи то на сплячу матір, то на освітлені двері.
— О боже! Няню, що ж мені робити? Я не можу лишити Селету на самоті, а якщо я візьму її з собою, у нас заберуть це місце і ми опинимося в кінці коридору. Інший варіант — витягти маму з інвалідного візка, а це неможливо.
— Звісно, це неможливо. Не хвилюйся, мій милий хлопчику, я впораюся сама.
— Ти певна?
Нянька кивнула й знову нахилилася до нього.
— Мені цікаво, як ти вирішив цю проблему для Селети.
Боббі усміхнувся.
— Я підклав їй два памперси. — Він стурбовано глянув на матір. — Сподіваюсь, цього буде достатньо.
— Може, я позичу один для себе, — посміхнулася Нянька, прямуючи до коридору.
То був її нещасливий день. Вона прочитала на вказівнику, що найближча вбиральня розташована метрів за п’ятдесят. Людей було мало, більшість обрала сумнівний комфорт сидіння на сходинках. На відміну від внутрішніх приміщень стадіону, де панувала страшенна задуха, тут було прохолодно, і з кількох відчинених дверей дув потужний протяг, чиєї сили виявилося недостатньо, щоб розвіяти різкий запах сечі та інші неприємні явища поблизу чоловічого туалету, де зібралася черга. Нянька подякувала Богу, коли підійшла до жіночої вбиральні й виявила, що ніхто не чекає біля дверей. Не встигла вона увійти, як назустріч вискочила жінка й мало не збила її з ніг.
— Не заходьте туди, сеньйоро, — вигукнула вона, біжучи до коридору.
Нянька озирнулася і якусь секунду дивилася їй услід. Вона не сумнівалася, що всередині буде огидно. Жіночі вбиральні вже давно нагадували чоловічі. Вона спробувала уявити найгірше. Блювотиння, лайно, наркоманка зі шприцом... Ні, відступати не можна. Здавалося, її сечовий міхур ось-ось лусне. Нянька бачила чимало жахіть за своє життя і навряд чи злякається. Вона штовхнула двері й увійшла.
Неприємного запаху не відчувалося — принаймні про сморід не йшлося. Поблизу кабінок вона помітила дві підозрілі калюжки. Довкола було безлюдно. Несподівано почулося чиєсь уривчасте дихання, здавлений голос, щось схоже на тихий плач. Якась боротьба, штовханина, тиснява. Нянька обійшла рукомийники, стараючись не ставити палицю на слизькі плити, й визирнула у прохід, де зліва направо стояли унітази. Біля дверей останньої кабінки стовбичили двоє молодих чоловіків. Зсередини стирчали дві довгі ноги, взуті в сандалії без підборів, із тоненькими червоними ремінцями. На якусь мить Няньці здалося, що хтось народжує, що ті дивні звуки були стогонами породіллі. Та все стало ясно, коли один чоловік, що активно рухався поміж жіночих ніг, підвівся і застебнув штани, поки інший готувався зайняти його місце.
Нянька здригнулася від гарячої хвилі, що обпекла її живіт і піднялася вгору; дихання прискорилося, а очі наповнилися слізьми злості.
— Що ви робите?! — щосили закричала вона.
Троє чоловіків озирнулися. Поява незнайомки здивувала їх і водночас розвеселила.
— Геть звідси, стара хвойдо, — засміявся один із них. — Може, ти теж цього хочеш? — Він потрусив свій статевий орган.
Нянька тремтіла з ніг до голови. Вона інстинктивно кинулася до них і, хоча відчула, що палиця вислизнула з її ослаблих пальців, рушила вперед, кульгаючи й похитуючись. Її підганяли лють і ненависть — та сама, що спопеляла душу однієї давньої ночі, коли вирував ураган.
Один із трьох ґвалтівників ступив їй назустріч із демонстративним нахабством. Посміюючись, він широко розвів руки, немовби збираючись обійняти її. Нянька занесла правий кулак, цілячись йому в груди. Та вдарити їй не вдалося. Чоловік схопив стареньку за зап’ястя і змусив розвернутися, відтіснивши її до рукомийників. Він не докладав жодних зусиль і рухався в плавному ритмі вальсу. Охоплена ненавистю, Нянька плакала. Пекучі сльози отруювали її, сповнюючи відчуттям провини й безпорадності. Вона пручалася з усіх сил, відштовхуючи чоловіка, який реготав і відмахувався від неї — доволі обережно, стараючись не скривдити. Таке ставлення здавалося принизливішим, аніж звичайна агресія. Довівши її до дверей, він озвучив те, що виразили його жести й міміка:
— Забирайся звідси, стара. Я не хочу тебе бити. Ти нагадуєш мою бабцю.
Нянька була виснажена; руки нестерпно боліли від спроб зупинити того дикуна, ноги тремтіли від страху, зап’ястя були намертво затиснуті в кулаках звіра. В глибині приміщення охала жінка, обличчя якої не було видно. Її плач став гучнішим. Ридання обох зливалися в єдине ціле, утворюючи одну сумну мелодію. Нянька вже не могла боротися, з її губ зірвався стогін безсилля, коли нападник нарешті відпустив її руки і вони мляво повисли вздовж тулуба, мов дві мертві тварини. Тоді вона зненавиділа своє немічне, старе, непотрібне тіло — вмістилище гніву та злості. Вона звела очі на чоловіка, який спокійно й майже співчутливо дивився на неї, і вся її ненависть, весь її гнів, все її обурення виплеснулися, наче відрижка фурії з пекла.
— Будь ти проклятий. Я проклинаю тебе й цих негідників іменем твоєї бабусі, іменем твоєї матері, іменем всіх жінок, що лежать у твоєму сімейному склепі, — заволала вона й, здійнявши руку, загрозливо вказала на нього пальцем. — Будь ти навіки проклятий, хай згниє твоє сім’я і ти ніколи не побачиш світла, ніколи не знайдеш спочинку.