Слухаючи її, чоловік спохмурнів. Посмішка згасла. Він стиснув губи й мотнув головою.
— Що ти верзеш, клята відьмо? — збентежено мовив він. Глузливий самовпевнений вираз, що проступав на його обличчі хвилину тому, безслідно зник.
— Я проклинаю тебе, — повела далі Нянька з іще більшим презирством, вклавши в ці слова всю свою лють і весь свій біль, почуваючись дедалі впевненіше в міру того, як ним опановував страх.
— Замовкни! — скрикнув чоловік майже благальним тоном.
Нянька глибоко вдихнула повітря, витягла шию вперед і глянула йому у вічі.
— Maudit![7] — відповіла вона, констатуючи факт.
Він був наляканий і стривожений, його дихання прискорилося, очі вилізли з орбіт від напливу адреналіну. Задихаючись, він підняв величезний кулак і спрямував його в голову Няньки.
Тієї миті вимкнули світло.
Нянька почула свист вітру, шум і тріск біля свого вуха, коли кулак врізався у панель за її спиною. Ноги старенької підломилися, і вона сповзла на підлогу. Сидячи навпочіпки, вона намацала онімілими пальцями край нещільно причинених дверей. Штовхнувши їх, Нянька порачкувала далі, аж доки тепле вологе повітря не дало їй зрозуміти, що вона опинилася в коридорі. Там було не так темно, бо маленькі світлові індикатори у вигляді зелених стрілок вказували у бік виходу. Діставшись стіни, вона схопилася за виступ і насилу підвелася. Вчепившись руками у тверду поверхню, вона попрямувала вперед, запитуючи себе, чому досі чує тихий плач тієї жінки, аж доки не збагнула, що це її власні схлипування. Трохи згодом Нянька зупинилася і змусила себе ритмічно дихати, намагаючись заспокоїтися. Протяг, що дув коридором, ставав дедалі сильнішим, немовби вона не блукала проходом стадіону, а потрапила до вітряного тунелю.
Внизу, під спідницею, розпливалося щось мокре. Перевіряти не було потреби, але вона все ж таки піднесла руку до піхви й торкнулася ганебної плями. Аж раптом світло увімкнулося, і Нянька зайшлася криком.
30. Сьогодні вночі цього не станеться
Новий Орлеан, Луїзіана
Понеділок, п’ята година ранку, 29 серпня 2005 р.
Амая насторожила вуха, прислухаючись до розміреного дихання Джонсона й Шарбу. Чоловіки міцно спали на розкладачках, не зважаючи на шал бурі й безперервне дзеленчання телефонів, що доносилося із сусідньої зали, де розмістився кол-центр Служби порятунку. Дівчина припустила, що Дюпре й Булл досі займаються своїми таємничими справами в якійсь частині приміщення. Вона натиснула на кнопку годинника. Майже п’ята ранку. Невдовзі настане світанок, хоча обклеєне обгортальним папером вікно не дозволяло розгледіти проблисків світла. Піддавшись на вмовляння Джонсона, вона погодилася трохи полежати, але навіть не зняла кросівок.
Звідти їй було видно стіл, де лежали кілька знімків місць події, відібрані ними сьогодні. Скрізь панували безлад, хаос і смерть; відчувалося вирування урагану, що безжалісно вторгався до будинків; руйнівна сила природи й ще страшніша людська жорстокість. Вона не сумнівалася, що наблизилася до розгадки, і саме тому невтомно запитувала себе про невиразні думки, що не давали їй спокою. Відповідь була там, на місцях події, де зловмисник знову і знову відтворював сценарій власного бажання. Може, то була своєрідна терапія, завдяки якій він виплескував особисті переживання на інших людей? А може, йшлося про репетицію основної п’єси? Чому ж тоді він не вбив свою другу родину? Чого він чекав? Скільки ще репетицій йому потрібно?
Заплющуючи очі, Амая вкотре бачила перед собою світлину Ленкса, який посміхався фотографу. Вона зіставляла його обличчя з обличчям Бреда Нельсона на груповому знімку, зробленому в Національний день поліції. Порівнювала рудувате волосся доньок обох чоловіків. Згадувала дружину Ленкса з її святенницьким, боязким виглядом і спокійну дружину Нельсона, яка усміхалася навіть на водійському посвідченні. Капітан Рід сказав, що вона працювала у сфері нерухомості. Жінки були зовсім різні! Вона запитала себе, чи такою мала бути «корекція», до якої вдався би психопат, розпочавши нове життя. Вродлива незалежна жінка не дуже підходила Ленксу. Щоправда, Рід натякав, що Нельсон не вперше втрачав над собою контроль, хоча раніше поводився більш стримано. Можливо, він намагався показати жінці, хто в домі господар. Сара Нельсон впевнено усміхалася в об’єктив, але Амая розуміла, що це нічого не означає. Чи могла Сара терпіти агресію з боку чоловіка? Або принаймні спалахи його гніву? Той, хто трощить предмети, може переключитися на людей. Це проміжний етап. Показово, що згодом Нельсон крадькома заходив до церкви. Амая подумала, що було б цікаво подивитися на фотографії будинку Нельсона, відзняті до і після вчиненого ним погрому. Його дружина забрала дітей і покинула Ґальвестон, подолавши тисячу двісті миль. Як би вчинив Ленкс у такій ситуації? Вирішив би проблему так само, як зробив це колись? Безперечно, він вирушив би слідом за ними. От тільки зараз він був поліціянтом, що забезпечував правопорядок, тож не міг просто взяти й побігти за дружиною та дітьми, аби розправитися з ними.
Хтось відчинив двері в кінці коридору, і до неї долинуло оглушливе дзеленчання десятків телефонів, які дзвеніли одночасно. Втім, шум стих, щойно двері затріснулися. Дівчина зауважила, що за останню годину кількість дзвінків помітно збільшилася. Попри те що Амая щойно дивилася на годинник, вона знову покосилася на циферблат і розвернулася до вікна. Треба було зосередитися, проте, як би вона не старалася впорядкувати всі дати й отриману за день інформацію, у голові все плуталося і безглуздо повторювалося, вказуючи на те, що її ось-ось зморить сон. Вона спробувала зосередитися, рішуче налаштована опиратися. Їй навіть не спало на думку заснути: такий спосіб ніколи не спрацьовував. Для неї засинання не було ні свідомим рішенням, ні добровільним бажанням. Сон атакував її, мов грабіжник, що крав її свідомість, і вона не здавалася без боротьби. Так було завжди, оскільки йшлося про сон засудженої людини, яка щоночі чекала, коли кат схилиться над нею і скаже, що час її смерті настав.
Зрештою це сталося...
Вона дуже втомилася, але знає, що спати не можна, тож змушує себе розплющити очі й опускає ноги, відчуваючи голими п’ятками тепло навощеного дерева. Вона дивиться на свої маленькі бліді стопи, що пересуваються темною підлогою, аж доки не зупиняються біля ліжок її сестер. Рос лежить із заплющеними очима й начебто спить; довге й темне, як у Флори, волосся заплетене в косу, що спочиває на подушці, наче відданий песик. Флора читає під світлом бронзової люстри з підставкою у вигляді німфи. Інтуїтивно здогадавшись про присутність молодшої сестри, вона неохоче відкладає книгу.
— Ти знову тут? Що трапилося сьогодні?
Налякана Амая глибоко вдихає повітря, перш ніж відповісти:
— Мені страшно, Флоро. Дозволь мені спати з тобою.
— Ні, не дозволю, я вже казала тобі. Краще повертайся до ліжка, поки господиня не дізналася.
Рос розплющує очі й випростовується, спираючись на лікті. Вона все чула, але про всяк випадок перепитує. Така вже її звичка.
— Амає, що сталося? Чому ти не спиш? — Сестра терпляче дивиться на неї.
— Рос, мені дуже страшно. Дозволь мені спати з тобою. — Амая відчуває, як тремтить її голос. Вона ладна заплакати й з останніх сил стримує сльози. Флора сміється з неї, коли вона плаче.
— Амає, тобі немає чого боятися. — Рос завжди розмовляє з нею наче з маленькою дівчинкою — повільно, лагідним голосом. — Флора спить біля дверей, а я — неподалік від неї. Ми захистимо тебе від будь-якого чудовиська, привида чи вампіра.
— Ні, вночі я нікого не захищаю, я просто сплю, — уїдливо заперечує Флора. — І ви теж мали би засинати. Я вимкну світло.
«Ні, ні, ні, не вимикай світла, не вимикай світла, не вимикай світла, не вимикай світла».