37. Отче наш
Елісондо
Амая вдихнула солодкуваті пахощі розталого масла. Цей аромат подобався їй більше, ніж запах горілого цукру, який умить ставав різким, мов ядучий дим, намертво пристаючи до одягу і волосся. Була вона байдужою і до грубого, примітивного запаху борошна — оманливо ніжного, але задушливого, наче могильна земля. Вона глянула на свого тата, який місив листкове тісто на важких бляхах, і відчула, як серце закалатало у пришвидшеному темпі. По радіо лунав один із вальсів Штрауса (батько завжди вмикав приймач, коли працював). Побачивши її, чоловік усміхнувся. Дівчинка спробувала усміхнутися у відповідь, але не змогла. Лише глипнула на нього своїми великими сумними очима, розмірковуючи над тим, як розпочати бесіду. Як розповісти рідній людині те, що завдасть їй болю? Силкуючись добрати слова, вона роздивлялася його спину, коротке волосся на потилиці, напружені руки, що ретельно місили тісто. Амая неначе злетіла вгору і побачила себе, дев’ятирічну дівчинку, яка нерішуче завмерла, шукаючи слова, невідомі юному створінню. Вона любила його так сильно, так сильно... Амая прислухалася до музики, ритм якої щомиті прискорювався. Цей величний, вишуканий вальс — непідхоже тло для оповіді про її страхи. Вона стиснула губи, притлумивши бажання виплеснути свої страждання, оскільки зрозуміла, що нічого не скаже йому: якщо вона розкриє правду, він спохмурніє, вимкне приймач і вальс загубиться у порожнечі, змінившись іншими звуками — потріскуванням вогню у печі, стукотінням крапель, що падали на дно залізної діжки (кран погано закривався). Це рішення далося їй нелегко: груди здавив страшний біль, змусивши її заплющити очі, аби не бачити його обличчя. З-під стулених повік вислизнула одна важка сльоза, що тихенько покотилася її щокою саме тієї миті, коли усміхнений батько обернувся і мовив до неї:
— Чи дозволите ви запросити вас на танець, принцесо?
Його усмішка згасла. Він став навколішки й недовірливо торкнувся блискучої доріжки, прокресленої сльозою.
— Що з тобою, моя люба?
Амая ще міцніше стиснула губи й пильно глянула на Хуана, усвідомлюючи невідворотність того, що мало статися. Потім вона обхопила руками шию батька й пригорнулася до нього.
Засмучений, Хуан обійняв її.
— Амає? — стривожено сказав він. Чоловік підняв її з землі і посадив на сталевий стіл, внаслідок чого їхні голови опинилися на одному рівні. Він на хвильку звільнився з її обіймів, після чого взяв її за руки й ніжно поцілував. — Серденьку, скажи мені, що трапилося.
Звуки вальсу стихли. Вона почула тріскотіння полум’я у печах, невпинний шум крапель, що стікали у глибоку діжку. Голова паморочилася від всепоглинального відчуття туги — їй стало ясно, що зізнання було неминучим.
Її губи розімкнулися, випускаючи на волю жахливі слова:
— Aita[9], — тремтячим голосом прошепотіла дівчинка. — Вона лякає мене, дуже лякає... Вночі, коли ти спиш, вона підходить до мого ліжка. — Страх поступився відчаю, змусивши її ширше розкрити очі. — Тату, вона хоче з’їсти мене! Їй хочеться цього. Якщо ти їй не завадиш, вона таки з’їсть мене.
Уникаючи її благального погляду, Хуан відвернувся і втупив зір у якусь далеку точку в порожнечі. Він згадав, як ночами шурхотіли ковдри, як рипіла дерев’яна підлога, ледь прогинаючись під худим тілом його дружини. Росаріо тихо кралася темною кімнатою. Хуан трохи піднімається, розвертається до дверей і вдивляється у морок, наче це допоможе йому краще розрізнити всі звуки. Кімната дівчат розташована навпроти. Росаріо мала подолати якихось два метри. Чоловік чув, як вона рухалася, а іноді навіть бурмотіла щось нерозбірливе (він не мав бажання дізнатися, що саме). Ці вилазки тривали щонайбільше хвилину, впродовж якої він напружено чекав, затамувавши дух і молячись, аби вона там не затрималася. Потім Росаріо верталася. Хуан безшумно лягав у ліжко й прикидався сплячим, поки вона влаштовувалася поряд. Не було потреби торкатися її, щоб відчути, що її тіло здригалося від холоду, а серце несамовито калатало. Все минулося, Росаріо більше не вставатиме. Однак він засинав лише тоді, коли був певен, що вона поринула в сон.
Хуан на секунду відпустив її руки й знову ввімкнув радіо. Вальс змінився меланхолійною фортепіанною мелодією.
— Багатьом дітям сняться кошмари, це нормально у твоєму віці.
У тебе бурхлива уява, ти багато читаєш. Звідси всі твої фантазії. Не хвилюйся, це просто сни. Вони не зашкодять тобі.
— Але, тату... — недовірливо мовила вона.
— Амає, тобі наснився страшний сон. Сновидіння можуть здаватися реальними, але вони існують лише у твоїй уяві. — Він опустив її на землю. Обличчя дівчинки було залите сльозами. На неї напала сильна гикавка. Втім, очі були заплющені. Хуан не сумнівався, що вона навмисно стулила повіки, щоби не дивитися на нього. Він знову відвів погляд до тієї точки на стіні. Цього разу йому стало соромно. Шкодуючи про свої слова, він нахилився над донькою і поцілував її у маківку, хоча не насмілювався звести на неї очі. — Якщо той кошмар дуже налякає тебе, поклич мене. — Він розвернувся до столу.
Амая довго плакала, не розплющуючи очей. Коли вона нарешті подивилася на батька, він знову взявся до роботи. У повітрі плили звуки нового вальсу, що змішувалися з солодкими пахощами печива. Хуан стояв спиною до неї і місив тісто, але впадало у вічі, що він працював зі значно меншим ентузіазмом і завзяттям, ніж зазвичай. Амая підхопила шкільний рюкзак і попленталася до дверей, даючи йому час зупинити її, покликати до себе. Та він так і не покликав її. Перш ніж переступити поріг, вона востаннє озирнулася, немов засуджена на смерть жертва, яка сподівається, що комендант в’язниці помилує її. Тієї миті пекарня Елісондо й конференц-зала пожежної частини Марина-Тауер стали єдиним цілим. Дівчинка, яка не могла стримати сліз, і жінка, яка не могла плакати, одночасно глянули на батька.
— Agur, aita[10], — мовила вона.
— Agur, maitia[11], — здалеку відгукнувся він.
Новий Орлеан
Амая увійшла до кол-центру саме тоді, коли Шарбу здійняв руку, привертаючи увагу присутніх.
— Низка пострілів на вулиці Мен, у Джефферсоні. Здається, в одному з приватних будинків щось сталося. Жінка, що зателефонувала на гарячу лінію, сказала, що чула п’ять чи шість пострілів, що пролунали з мінімальним часовим інтервалом.
— У тому районі мешкають кілька сімей, занесених до нашого списку, — мовив Джонсон, розстеливши мапу і вказавши на будівлю.
— Виникла одна проблема, — перебив його Булл. — Поки що ми не з’ясували причини, але всі люди, що дзвонили до кол-центру за останні пів години, стверджують, що вода піднялася навіть у незатоплених місцях або там, де її рівень почав опускатися. Дехто каже, що прорвало дамбу на Сімнадцятій вулиці. Щойно зателефонував якийсь чоловік і повідомив, що вулицю Пойдрас залило і доводиться ходити по пояс у воді. Йдеться про непідтверджену інформацію.
— Ясно, — сказала Амая. — Церква Джефферсона вже була затоплена. Навряд чи вони сподівалися повернутися додому із сухими штанами, правда? Чого ж ми чекаємо?
Дюпре позирнув на неї, намагаючись визначити, чи вистачить їй сил. Він рушив до дверей, на ходу продивляючись мапу міста й віддаючи накази перевірити спорядження, запас харчів, батарейки та ліхтарі. Проходячи повз дівчину, він злегка нахилив голову. В цьому жесті відчувалося більше поваги, ніж могли виразити тисячі слів.
— Чи бажаєте ви передати якесь послання до Наварри?
— Ні. Моя тітка вже знає відповідь. Хоча...
— Слухаю вас.
— Чи не могли би ви відправити повідомлення інспекторці Герті Шнайдер? Це німецька поліціянтка, яка входила до складу групи «Європол». Перекажіть їй, що горянка тримається. Вона зрозуміє.