Дюпре збирався відповісти, але Булл випередив його:
— Ми домовилися, що несемо відповідальність за безпеку всієї групи. Такими є умови нашої угоди. Ми перетнемо Мід-сіті, а потім, якщо там можна буде проплисти, звернемо на бульвар Сен-Бернар, поєднаний з вулицею Північного Гальвеса. Якщо у нас нічого не вийде, спробуємо спуститися бульваром Флорида або оберемо будь-який надійний варіант.
Дюпре та Джонсон перевели погляд на Амаю.
— Попереду багато роботи, — проголосила вона.
39. Океанетта
Новий Орлеан, Луїзіана
Небо не прояснилося. Ранковий вітер ущух, а темні хмари рухалися напрочуд повільно. Десь удалині виднілися поодинокі просвіти. Спека дужчала.
Дев’ятий округ — найбільший із сімнадцяти новоорлеанських районів — розташовувався у східній частині міста. З одного боку він межував із Міссісіпі, а з другого — з озером Пончартрейн; на південному сході прилягав до парафії Сен-Бернар, а з протилежного боку — до каналу. Ще здалеку агенти пересвідчилися, що панорама виглядала похмурою. На вулиці Північного Гальвеса люди йшли по пояс у воді. Повз човен проплили кілька перевернутих автомобілів, і подекуди виникала необхідність лавірувати між зруйнованими лініями електропередач і вирваними з корінням деревами, що дрейфували за течією. Хоча адреса була їм невідома, гуркіт пострілів відразу зорієнтував їх. Порушник, вочевидь, використовував рушницю; судячи зі звуків, він був надворі і стріляв з інтервалом у дві-три хвилини.
Новоприбульці побачили чимало людей, здебільшого молодих і здорових, які спостерігали за ними зі своїх терас і горищ. Упродовж усього маршруту мешканці бурхливо реагували на появу човна — кликали їх жестами й розмахували саморобними прапорцями з дахів і балконів. Дюпре був свідком того, як детективи починали сердитися, їхні обличчя виражали безпорадну лють, коли їм доводилося залишати бідолах напризволяще. Вони обмежувалися тим, що передавали по рації повідомлення: «На дахах є люди» або «Люди просять про допомогу». Кілька разів Шарбу брав гучномовець і проголошував, що допомога скоро надійде. Утім, він швидко облишив своє заняття, бо усвідомив, що бреше. Він не знав, чи прийде хтось на поміч потерпілим. Не було жодного способу дізнатися, чи це станеться.
Щойно вони дісталися Дев’ятого округу, всі голоси стихли. Мешканці недовірливо косилися на поліцейські значки й логотип ФБР, вишитий на бронежилетах, а потім, коли «Зодіак» мчав далі, кричали їм услід щось образливе.
На початку вулиці Клоувер вони побачили трьох темношкірих молодиків, що роздавали застряглим у будинках сусідам якісь речі зі свого човна. Один із них зійшов у воду, що фарбувала чорним його червону футболку, створюючи враження, ніби тканина залита кров’ю. Він переміщувався від човна до вікон, стараючись не намочити подарунки. Цей хлопець був єдиним, хто усміхнувся їм. Інші кидали на агентів насторожені погляди.
— Агов! Ми не робимо нічого поганого!
— Що ви продаєте сусідам? — запитав Білл Шарбу.
— Продаємо? Друже, я нічого не продаю. Це подарунок. Пиво «Будвайзер» і сигарети. Я — Робін Гуд нашого гетто. Робін Гуд нашого гетто! — гучніше повторив він, звертаючись до двох чоловіків на балконі одного з будинків. Ті схвально заулюлюкали. — Брати мої, Червоний Хрест нічого не привіз вам, але я врятую вас.
— Ти дуже щедрий, — зауважив Шарбу.
Хлопець усміхнувся. Він здавався щасливим і, безсумнівно, пишався собою.
— Взагалі-то ми чекаємо на вашу допомогу, — вигукнув хтось із його друзів.
— Послухай, йолопе, я чорніший за тебе, — відказав Шарбу, не втрачаючи терпіння.
Хлопець кивнув, удаючи, ніби погоджується.
— Авжеж, брате поліцейський, — без особливого ентузіазму мовив він.
Булл вирішив втрутитися у розмову.
— Нам повідомили, що хтось улаштував стрілянину у вашому районі. Ми чули постріли здалеку, але не можемо визначити, звідки вони доносяться.
— Трясця! Які ж ви козли! Чхати ви хотіли на те, що вода постійно піднімається. Але варто старому психу двічі вистрелити з даху, як ви вмить прибігаєте. Ще й з агентами ФБР.
— Послухай, розумнику, він може випадково підстрелити когось. Наприклад, вашого Робіна Гуда. — Шарбу вказав на хлопця у червоній футболці. — І кого ви тоді покличете?
— Ти сказав, що він стріляє з даху? — перебив його Булл.
— Це Джим Леджер, — озвався парубок, який до тієї миті мовчав.
— Навіщо ти йому розповідаєш? — докорив йому товариш.
— Цей тип мені не подобається. Божевільний. Завжди вистрибує з рушницею, коли проходиш повз його будинок. Він живе поряд, он там, — мовив він, невизначено махнувши рукою у бік основної вулиці.
Шарбу зробив вдячний жест. Перш ніж скерувати човен до повороту, він обернувся і спитав:
— Ви часом не знаєте, чи багато людей вижило?
Йому відповів той самий юнак, який розкрив ім’я порушника.
— Не знаємо. У нас справи не такі вже й погані, але подейкують, що нижня частина Дев’ятого округу зруйнована, що ураган збив будинки з фундаменту. Більшість тамтешніх жителів старенькі. Сподіваюсь, вони укрилися на стадіоні «Superdome».
Згадка про стадіон засмутила Дюпре. Він відчув, як серце завмерло в грудях.
— Ніхто не уявляв, що це може статися, — сумно зауважив Шарбу.
— Невже? — відповів інший хлопець. — Ми дуже добре це уявляли, адже білі відкрили шлюзи.
Булл не стримав обурення.
— Що ти верзеш?
— Те, що чуєш. Сучі діти, які живуть у північних районах, зовсім не вимокли, хоча середмістя затоплене. Білі відкрили шлюзи, рятуючи свої домівки ціною наших життів. Усі про це говорять.
— Це неправда, — втрутився Дюпре. — Вода піднімається в усьому місті, і на півночі також. Причина досі невідома.
— Невідома? А я знаю, в чому річ, — уперто торочив хлопець. — Історія нашого міста знає такі випадки. Щойно вода піднімається, дамби підривають, рятуючи довбаний Французький квартал.
Шарбу зробив заперечний жест і попрощався з ними.
— Будьте обережними.
— Це ви будьте обережними, — відказав хлопець. Інтонація була неоднозначною. Може, він погрожував їм, а може, дав добру пораду.
Шарбу вдруге мотнув головою, після чого глянув на Амаю і стиснув губи. Вона усміхнулася йому, захоплюючись його терплячістю. Булл вивів човен у бічний провулок, і вони повернулися на вулицю Північного Гальвеса.
Шарбу підвівся й обперся об Булла, намагаючись роздивитися щось удалині. Аж раптом він залився сміхом і вказав на дах одного з будинків, де під смугастою жовто-білою парасолькою влаштувалася темношкіра жінка.
— Океанетто! — покликав він, склавши долоні рупором. — Where are you?
— Awrite![13] — відгукнулася вона, помахавши йому бляшанкою пива. — Робін Гуд нашого гетто вже побував тут.
— Океанетта Шарбу — тітка Білла. Ми розповідали вам про неї. Хоч би як ми старалися переконати її виїхати з міста, вона навідріз відмовилася.
Амая збентежено глипнула на нього й стенула плечима.
— «Де ти?»
— Важко пояснити. Це новоорлеанське вітання. Я розумію, що здається безглуздям, — з усмішкою вибачився він.
Океанетта Шарбу — молодша сестра батька Білла — ніколи не виходила заміж і мешкала у тому ж будинку, де народилися вона та її чотири брати. Їй було років п’ятдесят чи трохи більше. Спортивної тілобудови, спритна, рішуча і така ж приваблива, як її племінник. Жінка скинула вниз дві торби, забиті пляшками з водою, плитками шоколаду й кукурудзяними пластівцями. Потім вона з’їхала на край даху, мов на санях, і впала в обійми детективів. Сівши у човен, Океанетта усміхнулася кожному з присутніх і відрекомендувала себе. Вона була така спокійна, що могла би витримати ще один ураган із не меншим стоїцизмом.
Шарбу глянув на парасольку, забуту на даху.
13