— Дивись. Це уламок древньої амфори. Може, здамо її до музею?
Я іронічно посміхнувся:
— Ну, для цього тобі треба їхати в інше місто. Де ж тут музей?
— Десять очок на мою користь! — незворушно підсумувала Галинка.
— Десять очок?
— Так, бо ти не знав, що у нас є краєзнавчий музей! — І вона додала ще щось уїдливе, але я вжене слухав.
Краєзнавчий музей! Як же я про це не подумав. А що як… У мене ворухнулася надія, що, може, там є якісь відомості про Матвія Петрищева.
— Чудово, Галинко, їдьмо до музею!
Вона уважно подивилася на мене.
— Їдьмо.
Це був перший випадок, коли вона прийняла мою пропозицію без суперечки.
Ми пішли з пляжу і влізли в переповнений автобус.
Їхали довго. Десь на околиці міста автобус звернув із асфальтованого шляху і застрибав на вибоїнах.
Музей містився на тінистій і курній вулиці.
— Не дуже підходяще місце для музею, — стримано зауважив я.
Галинка промовчала.
У невеликому прохолодному вестибюлі нас зустріла жінка. Міцно стуливши тонкі губи, вона стала за касу і видала нам два квитки. Потім пішла попереду і перед входом до залу відірвала на квитках контроль. Відвідувачі, мабуть, не балували увагою цей заклад!
У першому залі все ж був один хлопчина. Розкривши рота, він втупився в чучело пугача. Сам пугач був миршавий. Замість хвоста у нього стирчав віхоть соломи. На іншій полиці стояли ховрашок, миші, їжак. Ховрашок зовсім обліз.
— Напевно, саме цих тварин було врятовано під час всесвітнього потопу, — кинув я.
Підійшла контролерка-касирка і розтлумачила, що у першому залі зібрано фауну, у другому — флору, а третій зал присвячено історії Волногорська.
— Скажіть, а в третьому залі є експонати з історії Вітчизняної війни? — поцікавився я.
— Аякже! Звичайно, — відповіла жінка' з гідністю.
Ми попрямували у третій зал. Для цього треба було пройти через другий. Тут був ще один відвідувач — у парусинових штанях і в брилі. Флора мала не кращий вигляд, ніж фауна.
— Думаю, що це не пил віків, — сказала Галинка. провівши пальцем по склу вітрини і залишивши криву смугу. Відвідувач у брилі стримано кашлянув. Здавалося, що вій поділяє наше обурення.
Я сказав йому:
— Директор цього музею — страшенний нехлюй. Хіба можна довірений тобі заклад перетворювати на сарай?
Чоловік зсунув бриля на потилицю. Знову підійшла касирка-контролерка і, звертаючись до мого співрозмовника, сказала:
— Товаришу директор, вас кличуть до телефону.
Галинка розсміялась:
— Я накину тобі п’ять балів за критику «незважаючи на особи».
Ми ввійшли до третього залу, і я одразу побачив те, що шукав. Праворуч від нас висів стенд, на якому великими літерами було написано: «Подвиг нашого земляка Матвія Петрищева».
— Поздоровляю! — сказала Галинка. — Підготовка до знаменитої лекції наближається до завершення.
Але ще здалеку ми побачили, що на стенді нічого нема. Висіла дошка, обтягнута кумачем, над нею — великий заголовок, а експонатів, які б розповідали про подвиг, не було. Правда, на кумачі темніли плями, які свідчили про те, що колись тут були фотографії чи документи.
Поминувши голий стенд і кількох екскурсантів, я і Галинка уважно оглянули інші експонати. Вони розповідали про різні періоди історії міста. Ми дізналися, що на місці Волногорська колись було печерне поселення.
Галинка зітхала:
— Подумати тільки: печери! Боротьба за вогонь! Романтика. Таке могло бути тільки на півдні. Десь біля екватора.
Печерне місто мене зовсім не цікавило. Мені потрібен був Петрищев. Я покликав контролерку. Вона короткозоро мружила очі і здивовано дивилася на стенд.
— Що за знак? Тільки вчора тут була фотографія і опис подвигу. Нічого не розумію, — розвела жінка руками.
Я пішов до директора. Він вислухав мене і, неквапливо підвівшись з-за столу, пройшов у третій зал.
Тут уже йшло «слідство». Контролерка допитувала хлопчину:
— Ти зірвав фотографію?
— Ні, — відповів той, — я стояв коло пугача в другому залі.
Директор уважно оглянув порожній стенд. Поторкав пальцем кумач, витяг з кишені хусточку, витер нею пил і суворо запитав:
— Куди зникли експонати?
Жінка знизала плечима.
— Тільки вчора тітка Феня тут прибирала. Вони були на місці.
Директор наказав:
— Займіться розшуком документів. Доповісте про це завтра.
— Може, у вас є копії? — спитав я.
Директор глянув на мене і, не удостоївши відповіддю, велично виплив із залу. Працівниці музею стало незручно, і вона сказала мені неголосно: