— Це не випадковість, — відповів йому Танюшин. — У даному разі ваші карти переплутав лейтенант Шпильовий, в іншому — це була б медсестра, або робітник заводу, або службовець установи. Крім того, ми жодного свого героя не забули і не забудемо. Якщо є ще подвиги, невідомі радянським людям, то ми про них дізнаємося. Можу вас запевнити.
От і вся історія.
Галинка уже вийшла з лікарні. Я скупив усі квіти в місті, коли ходив зустрічати її. Це був найщасливіший день у моєму житті. По-перше, Галинка знову була за мною, а по-друге, в цей день відкрили пам’ятник Матвію Петрищеву. Всі мешканці міста були присутні на його відкритті. Було дуже урочисто. В суворій мовчанці завмерли колони моряків. Група ветеранів Великої Вітчизняної війни підійшла до пам’ятника і зняла покривало. На постаменті поблискували золотом слова:
«МАТВІЙ ПЕТРИЩЕВ. ЗАГИНУВ СМЕРТЮ ГЕРОЯ 20 ЖОВТНЯ 1941 РОКУ».
Потім сивий адмірал повернувся до колони моряків і гучно промовив:
— Вічна слава герою, який віддав життя за Батьківщину!
Прогримів салют.
Севастополь,1964
