— Завітайте днів через два… Правда, я працюю в музеї лише тиждень, але постараюсь допомогти вам.
Ми з Галинкою ще трохи побули в музеї і вийшли на вулицю. Вечоріло. Густі, прохолодні тіні уже впали на розігріту за день землю.
На автобусній зупинці стояв натовп. Худорлявий чоловік у пильнику і сірому капелюсі бурчав:
— Ніколи нема порядку. То ідуть один за-одним, то доводиться чекати годину.
— Давно нема автобуса? — спитала Галинка.
— Я ж сказав, — понуро відповів чоловік, — усі стоять на кінцевій зупинці. Ніч на носі, а вони обід влаштували.
Тільки й чуєш завжди, що «саме обідня перерва».
— А далеко до кінцевої зупинки? — не втерпів я.
— Пройдіть за ріг, а там два квартали.
— Гайда на кінцеву, — запропонував я Галинці. — У мене ходячий настрій, не можу стояти на місці.
Галинка глянула на мене, і я помітив у її очах співчуття. Та все ж вона не втрималась:
— Якщо не можеш стояти, то пробіжи до зупинки і почекаєш мене там.
Ми йшли мовчки.
На невеликому п’ятачку кінцевої зупинки справді ску-пчились автобуси. Чоловіки й жінки ходили поміж ними і питали одне одного:
— Який піде?
Ми теж спитали. Нарешті до натовпу вийшов чорнявий нестарий чолов’яга в темно-синьому прогумованому плащі і оголосив:
— Товариші, сідайте в цей. Він піде перший.
Всі попрямували до вказаної машини. Незабаром з диспетчерської будки вибіг парубок. Це був шофер.
— Квитки взяли? — звернувся він весело до пасажирів.
Почулися невдоволені голоси:
— Скільки можна чекати? Скаржитися будемо…
— Громадяни, бережіть здоров’я! — хвацько порадив шофер. — Зараз будемо на місці.
Він увімкнув мотор, і машина рушила. Ми з Галинкою заговорили про відпустку.
Справа в тому, що у неї в інституті канікули вже почалися, а моя відпустка, згідно з корабельним графіком, мала бути за кілька днів. Ми давно вирішили відпочити де-небудь у горах або на безлюдному березі моря, далі від гомінких міст і сіл. Мріяли про те, як будемо відпочивати на свіжому повітрі: пекти на багатті картоплю, варити юшку. Як, прокидаючись ранком, будемо слухати спів птахів і спостерігатимемо на глянцевому листі ранкову росу. І от Галинка сказала, що зустріла знайомих, які мають автомашину і збираються днів через двадцять у подорож.
— Ці знайомі, — додала Г алинка, — запрошують нас поїхати разом.
— Проведу бесіду про Петрищева, — мовив я, — і гайнемо.
Галинка ледь-ледь усміхнулася. В цей час в автобусі засперечались. Огрядна жінка з великим кошиком квітів увійшла через передню площадку. Хтось поцікавився:
— Ви хіба з дитиною?
— У мене речі! — войовниче відповіла жінка і швидко оглянулась, готова вступити в перепалку.
Старий, що сидів попереду нас, зітхнув:
— Чим тільки не спекулюють… Навіть квітами.
— Ти б помовчав! — вибухнула жінка. — Бач, розсівся!..
Дорога пішла під уклон. Шофер жваво крутив баранку. Через скло кабіни я бачив, як вій спритно переводив важелі. Потім щось трапилось. Я помітив, як шофер почав хапатися то за одну, то за другу рукоятку.
— Я кожну квіточку, як мале дитя, своїми руками викохала! — не втихала жінка з квітами.
Її ніхто не слухав. Усі дивились у вікио, бо швидкість була незвичайна. Раптом розлігся тріск і скрегіт, і автобус помчав ще швидше. Стало зовсім тихо і якось моторошно.
— Третя космічна швидкість, — усміхнулась Галинка, але усмішка вийшла неприродна.
У мене виникло непереборне бажання діяти. Я швидко пробрався до кабіни шофера:
— В чому справа?
— Гальма…
— Що гальма?
— Відмовили!
Він натискав на сигнальну кнопку і закричав, висунувшись з кабіни:
— З дороги! Гальма не працюють! Гальма!!!
Моторолер, що підстрибував попереду, метнувся вбік.
Плигонуло в кювет дівчисько з тоненькими кісками. А потім вигулькнула зграя гусей, і автобус врізався в неї.
На всі боки полетіло біле пір’я. Показався міст через ґлухий і темний яр. Деякі пасажири і очі заплющили, Але міст проскочили благополучно. Дорога вирівнялась. Раптом попереду, з-за повороту, вийшла колона школярів.
— Ой леле! — застогнав шофер і всім тілом наліг на руль.
Автобус крутнувся, пролетів над кюветом, иакренився і мало не перекинувся в сухому бур яні. Заскреготів метал, задзенькало скло… Я встиг побачити бліді обличчя, злякані погляди… Почувся переривчастий зойк… Усе це я пригадую, як уривки недбало змонтованого фільму.
Деякий час було тихо. Пасажири лежали поміж кріслами в неприродних позах. Мовчали. Нарешті шофер тремтячим голосом спитав: