Я зітхнув. Марія Андріївна співчутливо запитала:
— А чому вас це так цікавить?
— Готую бесіду про Петрищева, — пояснив я. — Та справа не тільки в бесіді. Людина пожертвувала життям заради щастя майбутніх поколінь, а ми навіть її фотографії не вберегли.
Марія Андріївна почервоніла.
— Виправдовуватися нічим, — тихо сказала вона, — але я докладу всіх сил… Розраховуйте на мою допомогу.
— Дякую, — відповів я і подумав, що на моєму шляху зустрілася ще одна хороша людина.
Я пішов з музею в доброму настрої. Марія Андріївна обіцяла переглянути всі реєстрові книги і знайти джерела надходження відомостей про Петрищева.
Того вечора ми з Галинкою довго блукали по Приморському бульвару. Було нестерпно тихо.
— Ось проведу бесіду про Петрищева, — сказав я Галинці, мабуть, уже вдвадцяте, — і тоді в дорогу. Хай живе природа!
Галинка зітхнула і подивилась иа зірки.
— Далеко до них, — промовила вона. — Просто моторошно стає, коли подумаєш про космічні відстані… І про час…
НЕСПОДІВАНКИ
До мене в каюту подзвонив черговий по кораблю:
— Тут на причал машина приїхала… по вас.
— По мене?!
— Ти стаєш помітною постаттю? — запитав Селін, розбираючи на столі якісь деталі радіоприймача.
Я схопив кашкет і вибіг на ют. Там зустрів Скосирєва.
— Думаю, вам корисно оглянути місце вибуху, — запропонував він.
— Так це ви машину викликали?
— Ви ж самі казали, що Петрищев на шостому кілометрі Північного шосе висадив у повітря склади.
Я пройшов до машини. Автомобіль розвернувся і, чхнувши димком, вирвався в місто. Скосирєв порушив мовчанку:
— Ми вже знаємо, в чому полягає подвиг Петрищева. Тепер лишається уточнити деталі, і бесіду можна вважати підготовленою.
Я промовчав. Справді, день, коли я проведу бесіду, був уже не за горами. А про Петрищева я все ж знав дуже мало. Що це була за людина?
Машина мчала за містом. Праворуч і ліворуч мигтіли зелені смуги виноградників. Кілометрів за три синіло море. Як завжди в жарку безхмарну погоду, над ним мигтіло прозоро-сріблясте марево. З’явились горби, порослі густим чагарником. Шлях круто пішов угору.
— Скоро будемо на місці, — пообіцяв шофер.
Ми в’їхали в тісний видолинок і, минувши ще кілька заворотів, вискочили на рівнину. І ось тут ми побачили те, що колись було підземним складом з боєприпасами: хаотичне нагромадження великих гранітних брил. Страшно було подумати, що під такими громаддями загинув наш радянський воїн. Мабуть, весь особовий склад сховища евакуювався і залишився тільки Петрищев. Лункі підземні каземати начинені снарядами, мінами, торпедами. Петрищев мав висадити їх у повітря, коли на території складів скупчаться фашисти. І ось він бачить, що вороги уже там. Пора! Піднятий зсередини страшною силою граніт розвалився на тисячотонні уламки, з надр землі рвонулося полум’я, вибух заглушив крик жаху фашистських солдатів. Завалений гранітними брилами, загинув і Петрищев.
Скосирєв, я і шофер скинули кашкети і хвилину стояли мовчки. Потім блукали поміж гранітних уламків. Дивилися на глибокі тріщини в землі, на погнуті залізні балки.
Переживаючи побачене, на зворотному шляху ми говорили про інших героїв, які полягли у цій війні.
Уже на кораблі Скосирєв сказав:
— Мабуть, подвиг Петрищева таки вартий того, щоб розказати про нього людям.
— Дякую! — сказав я. — Дякую, що саме мені ви доручили розшуки.
Якщо до цієї поїздки я більш-менш спокійно готувався до бесіди, то після неї прямо-таки згоряв од нетерплячки якомога скоріше дізнатися про все. В каюту я зайшов схвильований. Селін уважио подивився на мене.
— Слухай, ти не хворий? Можиа подумати, що у тебе жар.
— Знаєш, — мрійливо сказав я, — сьогодні вперше в житті я фізично відчув, що таке безсмертя.
Селін замовк. Я підсів до столу, на якому були розкидані гайки, болти, шестірні, і розповів йому про Петрищева, про вибух.
— Так, — промовив Селін, задумливо перебираючи шестірні. Помовчав і знову — Так! — Потім вдарив себе по лобі: — Тобі ж дзвонили з музею!
Я кинувся до рубки чергового по кораблю, де стояв телефон зв’язку з берегом.
— Це товариш Шпильовий? — почув я жіночий голос. — Говорить Марія Андріївна. Чи ви не можете зараз приїхати до музею? Приїздіть, — не зовсім радісним тоном закінчила вона.
Я доповів Скосирєву, і він наказав негайно їхати.
Марія Андріївна зустріла мене в директорському кабінеті. Поруч з нею в кріслі сидів невисокий огрядний чоловік. Над маленькими очима нависли густі, невизначеного кольору брови. Я звернув увагу на його важкий погляд.