— Облишмо Харконненів, — сказав він. — Це був інший вік, а ваш Герцог мертвий.
І він задумався: «Чи знає вона, що Пол розповів мені про кров Харконненів у жилах Атрідів?» Це було великим ризиком з боку Пола, проте ще сильніше прив’язало до нього Дункана Айдаго. Потрібна для цього довіра була цінністю, велич якої насилу можна собі уявити. Пол знав, що люди барона заподіяли Айдаго.
— Дім Атрідів не помер, — промовила Джессіка.
— Що таке Дім Атрідів? — спитав він. — Ви Дім Атрідів? Алія? Ганіма? Чи це люди, що служать цьому Домові? Дивлюся на цих людей і бачу, що за їхніми словами ховається відбиток тяжкої праці! Як вони можуть бути Атрідами? Ваш син слушно сказав: «Труд і гоніння — ось доля всіх, що підуть за мною». Я порушив би це, міледі.
— Ти справді перейшов до Фарад’на?
— Чи й ви не зробили цього, міледі? Хіба ж ви не прибули сюди, аби переконати Фарад’на, що шлюб із Ганімою розв’язав би всі наші проблеми?
«Він справді так думає? — міркувала вона. — Чи це сказано для пильних шпигунів?»
— Дім Атрідів завжди за своєю суттю був ідеєю, — промовила вона. — Ти знаєш це, Дункане. Ми купуємо вірність, платячи за неї вірністю.
— Служба людям, — глузливо сказав Айдаго. — Аххх, я часто чув, як це вимовляв ваш Герцог. Навряд чи йому спокійно лежиться в могилі, міледі.
— Ти справді вважаєш, що ми так низько впали?
— Міледі, хіба ж ви не знаєте, що існують фримени-бунтівники, які називають себе «макі[24] Внутрішньої Пустелі», — вони проклинають Дім Атрідів, ба навіть Муад’Діба?
— Я чула звіт Фарад’на, — сказала вона, намагаючись здогадатися, до чого він хилить.
— Це щось більше, міледі. Більше за звіт Фарад’на. Я чув їхнє прокляття. Ось воно: «Хай спалить вас вогонь, Атріди! Щоб не мали ви ні душ, ні духів, ні тіл, ні тіней, ні магії, ні костей, ні волосся, ні голосу, ні слів. Хай не буде у вас ні могили, ні дому, ні нори, ні гробниці. Хай не буде у вас ні саду, ні дерева, ні куща. Хай не буде у вас ні води, ні хліба, ні світла, ні вогню. Хай не буде у вас ні дітей, ні сім’ї, ні насліддя, ні племені. Хай не буде у вас ні голови, ні рук, ні ніг, ні поступу, ні насіння. Хай не буде вам місця на жодній планеті. Хай вашим душам ніколи не буде дозволено виринати з глибин, нехай ніколи не будуть вони серед тих, кому можна жити на землі. Ніколи не побачите ви Шай-Хулуда, а будете зв’язані та приречені на найбільшу гидь, і ваші душі ніколи не ввійдуть у світло хвалебне, навіки віків». Таке це прокляття, міледі. Можете уявити собі таку ненависть фрименів? Вони відсилають усіх Атрідів ліворуч, до проклятих, до Жінки-Сонця, повної пекельного вогню.
Джессіка здригнулася. Айдаго, без сумніву, промовив ці слова з тією ж інтонацією, яку почув у справжньому проклятті. Навіщо він озвучив його Домові Корріно? Вона могла уявити обуреного фримена, страшного у своєму гніві, що стоїть перед своїм племенем, кидаючи древнє прокляття. Чому Айдаго хотів, щоб Фарад’н це почув?
— Ти привів сильний аргумент за шлюб Ганіми та Фарад’на, — промовила вона.
— Ви завжди мали спрощений підхід до проблем, — відповів він. — Ганіма — фрименка. Вона може вийти лише за того, хто не платить ні фай — водяної данини, ні податку за охорону. Дім Корріно віддав усю свою власність у ДАПТ вашому синові та його спадкоємцям. Фарад’н існує лише з ласки Атрідів. І згадайте: коли ваш Герцог підняв стяг Атрідів на Арракісі, що він сказав? «Я тут — тож тут я і залишуся». Його кості досі там. І Фарад’н мусив би жити на Арракісі, а його сардаукари теж.
Айдаго махнув головою від неприпустимості самої думки про такий альянс.
— Є таке старе прислів’я, що проблему можна чистити шар за шаром, як цибулю, — холодним тоном відповіла Джессіка. «Як він сміє ставитися до мене протекційно? Хіба що це спектакль для пильних очей Фарад’на».
— Я ніяк не можу уявити, щоб фримени та сардаукари помістилися на одній планеті, — промовив Айдаго. — Це той шар, якого не зчистити з цибулі.
Їй не сподобалися думки, які слова Айдаго могли викликати у Фарад’на та його радників.
— Дім Атрідів усе ще є законом у Імперії! — різко промовила вона. І подумала: «Невже Айдаго хоче, аби Фарад’н повірив, що може повернути собі престол без Атрідів?»
— О так, — сказав Айдаго. — Я й забув. Атрідівський Закон! Витлумачений, звичайно, Священництвом Золотого Еліксиру. Досить мені заплющити очі, аби почути, як ваш Герцог каже мені, що справжнє володіння завжди здобувається й утримується насиллям або загрозою вдатися до нього. Удача веде куди завгодно, як співав колись Ґурні. Мета виправдовує засоби? Чи це я переплутав прислів’я? Що ж, байдуже, чи кулаком у кольчужній рукавичці відкрито розмахують фрименські легіони або сардаукари, чи він приховується в Атрідівському Законі, — кулак там однаково є. І цей шар цибулі не зчиститься, міледі. Знаєте, я питаю себе, якого кулака вимагатиме Фарад’н?