З прокляттям древнім уже тоді, коли Халдея була молодою, Лето намагався ворухнутися, намагався кинутися на двох похилених над ним чоловіків, але м’язи йому не корилися. Наче вже ввійшовши в транс, Лето побачив, як рука Галлека рухається, як наближається ін’єктор. У блакитній рідині сяйнув відблиск світлокулі. Ін’єктор торкнувся лівого передпліччя Лето. Біль пронизав його, рвонувся вгору, до мускулів голови.
Зненацька Лето побачив молоду жінку, що сиділа під простою хатиною у ранковому світлі. Сиділа просто перед ним, припікаючи кавові зерна до рожево-коричневої барви, додаючи туди кардамон і меланж. Десь позаду нього лунав голос ребеки. Музика відлунювала й відлунювала, аж доки дісталася його голови, все ще відлунюючи. Залила його тіло, і він почувся великим, дуже великим, зовсім не дитиною. А його шкіра була не його власною. Він знав це відчуття! Його шкіра не була його власною. Його тілом поширювалося тепло. Так само зненацька, як у першому видінні, він опинився в темряві. Була ніч. Зорі, як дощ із жаринок, падали в поривах із блискучого космосу.
Якась частина його знала, що порятунку немає, але він усе ще намагався боротися, доки не втрутився внутрішній батько: «Я захищатиму тебе у трансі. Інші внутрішні тебе не заберуть».
Вітер перевернув Лето, покотив його з шипінням, заливаючи курявою і піском, розтинаючи руки, обличчя, протираючи одяг, лопочучи роздертими клаптями вже непридатної до вжитку тканини. Але він не відчував болю і бачив, що порізи гояться так само швидко, як і з’являються. Далі котився за вітром. А його шкіра не була його власною.
«Це станеться!» — подумав він.
Однак ця думка була віддаленою і прийшла до нього не як його власна; не більш власна, ніж його шкіра.
Видіння поглинуло його. Він перетворився на стереологічну пам’ять, що відокремлювала минуле від теперішнього, майбутнє від теперішнього, майбутнє від минулого. Кожне відокремлення змішувалося у триокулярному фокусі, і він відчував його як багатовимірну рельєфну карту свого майбутнього існування.
Він подумав: «Час — це міра простору, так само як далекомір є мірою простору, але вимірювання прив’язує нас до місця, яке ми вимірюємо».
Відчув, що транс поглиблюється. Це відбулося як посилення внутрішньої свідомості, яку поглинуло його саморозуміння і завдяки якій він відчував, що змінюється. Це був живий Час, і він не міг його зупинити. Фрагменти пам’яті, минуле й майбутнє, заполонили його. Але вони існували як монтаж у русі. Їхні взаємозв’язки невпинно танцювали. Його пам’ять була лінзою, світловим прожектором, що ловив фрагменти, ізолюючи їх, але ні на мить не припиняючи безнастанного руху та модифікацій, що мерехтіли в його полі зору.
Крізь прожектор пройшло заплановане ними з Ганімою, це видовище домінувало над усім іншим, але тепер воно його жахало. Через безсумнівну невідворотність його его скоцюрбилося.
І його шкіра не була його власною! Минуле і теперішнє валилися крізь нього, долаючи бар’єри, збудовані страхом. Якоїсь миті він відчув, що рушає на Батлеріанський Джигад, прагнучи знищити кожну машину, що імітує людську свідомість. Це мало відійти в минуле й зникнути. Однак його чуття промчали крізь цей досвід, поглинаючи найдрібніші деталі. Він бачив священника-сотрудника[26], що промовляв із казальниці: «Ми мусимо знищити всі машини, що здатні мислити. Люди повинні встановити власні вказівні лінії. Це не те, що можуть зробити машини. Міркування залежать від програмування, а не від заліза, а ми — найкращі можливі програми!»
Він виразно чув голос, знав оточення — простору дерев’яну залу з темними вікнами. Світло давало мерехтливе полум’я. А його сотрудник промовляв: «Наш Джигад — це “дамп-програма”, програма викидання. Ми викидаємо речі, що нищать нас як людей!»
А у своїх думках Лето знав, що промовець був слугою комп’ютерів, розумівся на них та їх обслуговував. Але ця сцена зникла, і перед ним постала Ганіма й сказала: «Ґурні знає. Він розповів мені. Ось слова Дункана, а Дункан говорив як ментат: “Творячи добро, уникай розголосу, творячи зло, уникай усвідомлення цього”».
26
У православній та греко-католицькій церквах — священник, який ще не має власної парафії, а допомагає парохові.