— Ні, змилосерджуся над тобою, — промовив Лето. — Пошли моїй бабці звістку, що я співпрацюватиму. Сестринство може пошкодувати через мою співпрацю, але Атрід дає слово.
— Потрібна перевірка Правдомовиці, — озвався Намрі. — Ці Атріди…
— Він матиме можливість сказати своїй бабці те, що мусить бути сказано, — промовив Галлек і кивнув головою в бік коридору.
Перед виходом Намрі зупинився і глянув на Лето.
— Молюся, щоб ми вчинили слушно, залишаючи його живим.
— Ідіть, друзі, — сказав Лето. — Ідіть і поміркуйте.
Коли двоє чоловіків вийшли, Лето впав горілиць, відчуваючи спиною холодний тапчан. Рух змусив його голову йти обертом на краю перенасиченої прянощами притомності. Цієї миті він побачив усю планету: кожне селище, містечко, велике місто, місцевість пустельну й місцевість, вкриту рослинністю. Усі форми, які тиснулися в його видіння, несли в собі інтимні взаємозв’язки з сумішшю елементів як усередині них, так і поза ними. Він бачив структури Імперського суспільства, віддзеркалені у фізичних структурах його планет та їхніх спільнот. Як гігантську розгортку всередині себе бачив те одкровення, яким він мусив бути: вікном до невидимої частки суспільства. Побачивши це, Лето усвідомив, що кожна система має таке вікно. Навіть система його самого та його всесвіту. Він, як космічний підглядач, почав заглядати у вікна.
Саме цього добивалася його бабка й Сестринство! Він це знав. Його свідомість випливла на новий, вищий рівень. Він відчував минуле у своїх клітинах, у спогадах, у архетипах, які навідували його припущення, у міфах, що його оточували, у його мовах та їхньому преісторичному детриті[30]. Це були всі форми його людського й нелюдського минулого, усі життя, якими він тепер розпоряджався, усі вони врешті-решт інтегрувалися в ньому. Він почувався як річ, піймана в приплив і відплив нуклеотидів. На тлі нескінченності він був найпростішим створінням, народження і смерть якого відбувалися майже одночасно, але був настільки ж нескінченним, наскільки й найпростішим, витвором молекулярних пам’ятей.
«Ми, люди, є формою колонії організмів!» — подумав він.
Вони хотіли його співпраці. Обіцяна співпраця принесла йому чергову відстрочку від ножа Намрі. Закликаючи до співпраці, вони хотіли розпізнати цілителя.
І він подумав: «Але я заведу їм соціальний порядок не так, як вони очікують!»
Гримаса викривила рот Лето. Знав, що він не буде таким несвідомо зловмисним, як його батько, — деспотизм з одного боку, рабство з другого, — але цей Усесвіт міг молитися за повернення «старих добрих часів».
Його внутрішній батько заговорив до нього, докладаючи обережних зусиль, не вимагаючи уваги, а прохаючи аудієнції.
І Лето відповів:
— Ні. Дамо їм складність, щоб зайняти їхні уми. Існує багато способів утекти від небезпеки. Звідки вони знатимуть, що я небезпечний, не здобувши тисячолітнього досвіду зі мною? Так, внутрішній батьку, ми поставимо для них знаки запитань.
Немає у вас ні вини, ні невинності. Це все в минулому. Вина молотить мертвих, а я — не Залізний Молот. Ви, множина мертвих, є просто людьми, що робили певні речі, а пам’ять про ці речі освітлює мій шлях.
— Воно саме рухається! — сказав Фарад’н майже пошепки. Він стояв над ліжком леді Джессіки, а ззаду його підпирала група стражників. Леді Джессіка злегка піднялася на ліжку. Вона була одягнена в парашовковий пеньюар сліпучо-білого кольору, а в її мідному волоссі красувалася така сама стрічка. Фарад’н увірвався до неї хвилину тому. Мав на собі сіре трико, а його обличчя спітніло від хвилювання та зусиль, витрачених на те, щоб ривком здолати палацові коридори.
— Котра година? — спитала Джессіка.
— Година? — Фарад’н мав здивований вигляд.
— Третя година після півночі, міледі, — відповів один зі стражників. Охорона з острахом зиркала на Фарад’на. Молодий принц мчав крізь освітлені нічниками коридори, збираючи за собою здивованих його безсонням стражників.
— Але ж воно рухається, — сказав Фарад’н. Простяг ліву руку, тоді праву. — Я бачив, як мої долоні перетворюються на пухкі кулачки, і згадав! То були мої руки, коли я був немовлям. Я пам’ятав, що був немовлям, але це… виразніший спогад. Я реорганізував свої давні спогади!
— Дуже добре, — похвалила Джессіка. Вона перейнялася його збудженням. — А що сталося, коли твої руки постаріли?
— Мій… розум став… млявим, — відповів він. — І я відчув біль у спині. Отут.
30
Нагромадження уламків гірських порід, що складаються зі скелетів безхребетних тварин, кісток хребетних тварин.