«Звідки тобі знати, чи вона все ще Атрідка?» — подумала Ганіма, дивуючись зі сліпоти Ірулан. Вона ж була бене-ґессериткою, а хто краще за них знав історію Гиді? Ірулан не дозволила собі навіть подумати про це, не те що повірити. Алія мусила якось зачарувати цю бідну жінку.
— Я заборгувала тобі воду, — сказала Ганіма. — Тому охоронятиму твоє життя. Але твій племінник поплатиться. Нічого більше про це не кажи.
Ірулан стримала тремтіння губ і витерла очі.
— Я кохала твого батька, — прошепотіла вона. — Я не знала про це, доки він не помер.
— Можливо, він не помер, — промовила Ганіма. — Цей Проповідник…
— Гані! Інколи я тебе не розумію. Хіба ж Пол нападав би на власну сім’ю?
Ганіма знизала плечима й глянула на потемніле небо.
— Можливо, він знаходить розвагу в…
— Як ти можеш так легко про це говорити…
— Щоб триматися подалі від темних глибин, — відповіла Ганіма. — Я з тебе не глузую. Боги знають, що ні. Але я всього лиш донька свого батька. Я — кожна особа, що внесла своє насіння до роду Атрідів. Ти не подумаєш про Гидь, а я не можу думати ні про що інше. Я — переднароджена. Я знаю, що в мене всередині.
— Цей дурний старий забобон про…
— Досить! — Ганіма простягла руку в напрямку вуст Ірулан. — Я — кожна бене-ґессеритка з їхньої проклятої розплідної програми, аж до моєї бабусі і з нею включно. І я ще щось значно більше.
Вона роздряпала ліву долоню, відчувши кров під нігтями.
— Це молоде тіло, але його досвід. Ох, боги, Ірулан! Мій досвід! Ні!
Коли Ірулан підійшла ближче, Ганіма простягла руку.
— Я знаю всі ті майбутні, які з’ясовував мій батько. Маю мудрість стількох часожиттів і всі їхні незнання… усі слабкості. Якщо хочеш допомогти мені, Ірулан, то спершу довідайся, хто я.
Ірулан інстинктивно нахилилася, обняла Ганіму, притулилася щокою до її щоки.
«Не дайте, щоб я вбила цю жінку, — подумала Ганіма. — Не дайте, щоб це сталося».
І коли ця думка охопила її, то пустеля занурилася в ніч.
Одна маленька пташечка покликала тебе
Із дзьобиком у жилки пурпурові,
Заплакала-заквилила вона над січчю Табр,
І ти пішов на поле погребове.
Лето прокинувся від брязкання водяних кілець у жіночому волоссі. Глянув у відчинені двері своєї камери й побачив, що там сидить Сабіха. Попри свою напівпритьмарену прянощами свідомість, він розгледів у її обрисі все те, що йому відкрило про неї видіння. Вона вже два роки як переступила той вік, коли фрименські жінки були пошлюблені чи бодай заручені. Отже, родина береже її для чогось… чи для когось. Вона вже розквітла як жінка… очевидно. Його очі з поволокою видіння бачили її як істоту з Терранського минулого людства: темне волосся і бліда шкіра, глибокі очниці, що надавали її синім на синьому очам зеленуватого відтінку. Маленький носик і широкий рот над гострим підборіддям. Вона була живим сигналом для нього, що тут, у Джакуруту, знають або здогадуються про план Бене Ґессерит. Сподіваються з його допомогою оживити імперію фараонів, чи не так? То яким же був їхній план, аби змусити його побратися з власною сестрою? Напевно, Сабіха не могла цього відвернути.
Але його наглядачі знали цей план. Звідки вони про нього довідалися? Вони не могли бачити його видіння. Не йшли з ним туди, де його життя ставало мембраною, що рухалася в інших вимірах. Рефлексивна й циклічна суб’єктність видіння показувала Лето Сабіху, що належала йому й тільки йому.
У волоссі Сабіхи знову брязнули водяні кільця, і цей звук остаточно розбудив його, розігнавши видіння. Він знав, де був і чого навчився. Ніщо вже не може стерти цього. Зараз він не їде на паланкіні великого творця, з брязканням водяних кілець, що подзвонюють серед пасажирів у ритмі їхніх дорожніх пісень. Ні… Він тут, у камері Джакуруту, звідки й розпочав цю найнебезпечнішу з усіх подорожей: туди й назад, до Ахль ас-сунна ва-ль-джама’а[33], з реального світу чуттів і назад до цього світу.
То що вона там робила, подзвонюючи водяними кільцями у волоссі? Ах, так. Мішала більше того зілля, що, на їхню думку, тримало його в неволі: їжа, приправлена есенцією прянощів, яка має підтримувати його наполовину в реальному Всесвіті, наполовину ж — поза ним, доки або він не помре, або ж не вдасться план його бабки. Щоразу, коли він думав, що переміг, вони відсилали його назад. Леді Джессіка мала рацію, звичайно, — ця стара відьма! Але що ж робити? Повне скликання всіх його внутрішніх життів узагалі даремне, доки він не може впорядковувати дані й запам’ятовувати їх із власної волі. Всі вони були необробленою сировиною для анархії. Один із них чи всі вони разом могли його подолати. Прянощі та особливе їхнє вживання тут, у Джакуруту, були відчайдушною грою.