Коли він дістався краю каньйону, на землю стрімко опустилася ніч центральної пустелі. Зосталося тільки спечене глісандо місячного сяйва, що мало освітити дорогу до Танзеруфт. Він відчував прискорене серцебиття вкупі з усіма страхами, які йому забезпечували численні пам’яті. Передчував, що може спуститися у Хуануї-наа, як лячні фрименські описи називали найбільшу бурю — Смертесховище Землі. Та хай би що там сталося, цього не було у видінні. Кожен крок віддаляв його від викликаної прянощами дхайни, розширеної свідомості його інтуїтивно-творчої натури з її перетворенням у нерухомий ланцюг причинності. На кожні його сто кроків щонайменше один вів убік, поза словами та у зв’язку з його новосхопленою внутрішньою реальністю.
«Тим чи тим шляхом, батьку, я йду до тебе».
Невидимі птахи в скелях довкола нього видавали тихі звуки. Згідно з фрименською мудрістю, він слухав їхнє відлуння, що вело його дорогою, яку не можна розгледіти. Часто, минаючи ущелини, помічав зловісну зелень очей: то істоти забилися у схованки, бо знали, що надходить буря.
Він вийшов з узвозу до пустелі. Живий пісок рухався і дихав під ним, розповідаючи про глибинну активність і приховані фумароли[34]. Він озирнувся і глянув на осяяні місяцем шапки лави на крутогорах Джакуруту. Уся структура місцевості була метаморфічною, переважно сформованою тиском. Арракіс досі мав що сказати про своє майбутнє. Лето поставив гупало, щоб привабити хробака, а коли воно почало гупати об пісок, зайняв позицію, з якої найкраще було спостерігати й слухати. Його права рука мимоволі потяглася до яструбиного персня Атрідів, схованого в кишеньці дишсаше. Ґурні знайшов його, але не забрав. Що він подумав, побачивши перстень Пола?
«Батьку, чекай мене скоро».
Хробак прийшов із півдня. Зігнувся кутом, оминаючи скелі, не такий великий, як він сподівався, але тут уже нічого не вдієш. Він оцінив траєкторію хробака, увігнав гаки й швидким рухом зіп’явся лускуватим боком, доки хробак мів пісок над гупалом, здіймаючи хмари куряви. Хробак легко обертався під натиском його гаків. Вітер їхнього переходу почав хльостати одяг Лето. Він глянув на південні зорі, затьмарені курявою, і скерував хробака в той бік.
Просто в бурю.
Коли зійшов Перший місяць, Лето оцінив висоту бурі та змінив прогнози стосовно її приходу. Не раніше світанку. Буря посилилася, збираючи більше енергії для великого стрибка. Команди екологічної трансформації матимуть силу-силенну роботи. Планета наче змагалася з ними зі свідомою люттю, а її гнів наростав дедалі більше з тим, як територію сильніше охоплювала трансформація.
Усю ніч він гнав хробака на південь, відчуваючи запаси його енергії завдяки рухам, які передавалися стопам. Час від часу він дозволяв тварині повертати на захід, що хробак постійно намагався зробити, чи то рухаючись уздовж невидимих меж своєї території, чи то керуючись глибоко закоріненим відчуттям наближення бурі. Хробаки закопувалися, щоб порятуватися від піщаного вітру, але цей не міг заритися під пустелю, доки гаки творця тримали відкритим одне з його кілець.
Опівночі хробак виявляв численні ознаки виснаження. Лето перемістився назад уздовж великих гребенів і запрацював ціпом, дозволивши хробакові вповільнити хід, але далі направляючи його на південь.
Буря прийшла з самого ранку. Спершу це була краплиста розтягнута нерухомість пустельного світанку, що втискав дюни одна в одну. Тоді хмари пилу змусили Лето закрити клапан обличчя. У дедалі густішій куряві пустеля перетворилася на буру картину, позбавлену ліній. Піщані голки почали протинати його щоки, колоти повіки. Він відчув шорсткий пісок на язику й зрозумів, що час вирішувати. Чи варто ризикнути, повіривши старим історіям і скувавши виснаженого хробака? Йому вистачило миті, щоб відкинути цей вибір. Вибрався на хвіст хробака, ослабив гаки. Ледве рухаючись, хробак почав рити нору. Але викиди з системи теплообміну тварини далі бурхали циклоном, наче з печі, зливаючись із бурею, що підходила дедалі ближче. Фрименські діти з найраніших літ довідувалися, як небезпечно перебувати поблизу хвоста хробака. Хробаки були фабриками кисню: на місці їхнього переходу спалахував вогонь, паливом для якого були рясні виділення із внутрішніх залоз хімічного пристосування до тертя.
Пісок довкола його ніг захвилювався. Лето вивільнив гаки і стрибнув достатньо далеко, щоб уникнути пічки біля хвоста. Зараз усе залежало від того, чи вдасться йому забратися під пісок — там, де його розворушив хробак.
34
Невеликий отвір і тріщина в кратерах вулканів або лавових потоках, що застигає і покривається кіркою, місце виділення газо- і пароподібних продуктів.