Ганіма мовчала, намагаючись проковтнути клубок у горлі. Інстинктивно глянула на південь, у бік великого відкритого ергу[17], який при останніх денних променях нагадував тьмяно-сіру мозаїку, викладену з хмар. Туди пішов її батько у свою останню дорогу в пустелю.
Лето дивився вниз, понад краєм скелі на зелень січового оазису. Усе там, унизу, вкривали сутінки, але він знав форми та кольори: квіти мідної, золотої, червоної, жовтої, іржавої та брунатної барви тяглися аж до скельних позначок, що показували обшир зрошуваних з канату насаджень. За скельними позначками розкинулася смердюча смуга мертвого арракінського життя, вбитого чужинськими рослинами й надміром води, що став бар’єром для пустелі.
Тепер уже Ганіма сказала:
— Я готова. Починаймо.
— Так, будь воно прокляте! — Він простяг руку, торкнувся її плеча, щоб пом’якшити вигук, і сказав:
— Прошу, Гані… Заспівай ту пісню. Так мені буде легше.
Ганіма присунулася ближче до нього, обняла його стан лівою рукою. Двічі глибоко вдихнула, прокашлялася і почала чистим дзвінким голосом співати те, що її мати так часто співала батькові.
Пустельна тиша, де навіть шепіт міг видатися криком, чистий дзвінкий голос Ганіми так вплинули на Лето, що йому здалося, ніби він тоне, тоне — стаючи батьком, спогади якого залягали як зовнішній шар у генах його найближчого минулого.
«На цей короткий час я мушу бути Полом, — сказав він собі. — Це не Ганіма поруч зі мною, це моя кохана Чані, мудра порада якої багато разів нас рятувала».
Зі свого боку, Ганіма прослизнула в особо-пам’ять матері з тривожною легкістю, якої вона вже зазнавала. Наскільки ж легше це було для жінки — настільки ж і небезпечніше.
— Глянь туди, коханий! — сказала Ганіма зненацька охриплим голосом.
Зійшов Перший місяць, і при його холодному світлі вони побачили арку оранжевого вогню, що здіймалася в космічний простір. Транспортник, який привіз леді Джессіку, навантажений зараз прянощами, повертався до материнського корабля на орбіті.
Тоді найгостріші спогади пройняли Лето, приносячи пам’ять таку виразну, як звуки дзвона. На коротку мить він став іншим Лето — Герцогом Джессіки. Необхідність відсунула ці спогади, але, перш ніж це сталося, він відчув пронизливу любов і біль.
«Я мушу бути Полом», — нагадав він собі.
Трансформація прокотилася над ним із моторошною дуальністю, наче Лето був темним екраном, на який проектовано його батька. Він відчував одночасно своє і батькове тіло, а мерехтіння переходів погрожувало здолати його.
— Допоможи мені, батьку, — прошепотів він.
Мерехтливі збурення минули, і тепер у його свідомості з’явився відбиток іншого, а тим часом його ідентичність як Лето стояла збоку, спостерігаючи.
— Моє останнє видіння ще не добігло кінця, — сказав він, а цей голос належав Полу. Повернувся до Ганіми. — Ти знаєш, що я бачив.
Вона торкнулася його щоки правою рукою.
— Ти пішов до пустелі помирати, коханий? Ти саме це зробив?
— Можливо, що так, але те видіння… Хіба ж воно не було достатньою причиною, аби зостатися жити?
— Навіть сліпим? — спитала вона.
— Навіть так.
— Куди ж ти міг піти?
Він глибоко, з тремтінням вдихнув.
— Джакуруту.
— Коханий! — По її щоках потекли сльози.
— Муад’Діба, героя, слід цілковито знищити, — сказав він. — Інакше ця дитина не зможе витягти нас із хаосу.
— Золотий Шлях, — промовила вона. — Це недобре видіння.
— Це єдино можливе видіння.
— Алія зазнала невдачі, тож…
— Цілковито. Ти бачила запис цього.
— Твоя мати надто пізно повернулася. — Вона кивнула головою, і на дитячому личку Ганіми з’явився мудрий вираз Чані. — Не може бути іншого видіння? Можливо, якщо…
— Ні, кохана. Ще ні. Ця дитина ще не може зазирати в майбутнє і безпечно повертатися.
Знову тремке зітхання струснуло її тіло, а Лето-спостерігач відчув глибоке жадання свого батька знову жити в живій плоті, приймати живі рішення і… Наскільки відчайдушною є необхідність виправити минулі помилки!
— Батьку! — гукнув Лето, і це прозвучало так, наче вигук відбивався луною всередині його голови.