— Ось як ти мстишся нам, — прошепотіла Джессіка.
— Ти збожеволіла, мамо? — спитала Алія.
— Хотіла б я цього, — сказала Джессіка. І подумала: «Вона знає, що я все підтверджу Сестринству. Вона знає. Можливо, навіть підозрює, що скажу фрименам і змушу їх до Випробування на одержимість. Вона не може дозволити мені вийти звідси живою».
— Наш відважний федайкін чекає, тоді як ми сперечаємось, — сказала Алія.
Джессіка присилувала себе повернутися до старого наїба. Опанувала себе й сказала:
— Ти прийшов побачити мене, Гадхеане.
— Так, міледі. Ми в пустелі бачимо, що кояться страшні речі. Малі Творці залишають пісок, як було провіщено в найдавніших пророцтвах. Не можна знайти Шай-Хулуда поза обширами Порожньої Дільниці. Ми покинули нашого друга, пустелю!
Джессіка подивилася на Алію, а та дала їй рукою знак продовжувати. Джессіка оглянула натовп у кімнаті й побачила вражене напруження на кожному обличчі. Важливість змагання між матір’ю та донькою не оминула уваги присутніх, тож зараз вони мусять міркувати, чому аудієнція ще триває. Джессіка знову звернулася до аль-Фалі.
— Гадхеане, що це за розмови про Малих Творців та про брак піщаних хробаків?
— Мати Вологи, — сказав він, використавши древній фрименський титул, — нас перестерігали про це в Кітаб аль-Ібар[19]. Молимо тебе. Хай не буде забуто, що в день смерті Муад’Діба Арракіс сам собою перевернувся! Ми не можемо покинути пустелю.
— Ха! — презирливо скривилася Алія. — Темний мотлох із Внутрішньої Пустелі боїться екологічної трансформації. Вони…
— Я тебе почула, Гадхеане, — промовила Джессіка. — Якщо зникнуть хробаки, зникнуть і прянощі. Якщо зникнуть прянощі, якою монетою платитимемо за своє?
У Великій Залі залунали вражені звуки: зітхання та здивований шепіт. Покій загув.
— Забобонні нісенітниці! — стенула плечима Алія.
Аль-Фалі здійняв праву руку та простяг її до Алії:
— Я розмовляю з Матір’ю Вологи, а не з Коан-Тін!
Долоні Алії стисли підлокітники трону, проте вона зосталася сидіти. Аль-Фалі глянув на Джессіку.
— Був то колись край, у якому нічого не росло. Тепер тут є рослини. Розповзаються, як воші по рані. Уздовж поясу Дюни з’явилися хмари та дощ! Дощ, міледі! Ох, многоцінна мати Муад’Діба, як сон є братом смерті, отак і дощ для Поясу Дюни. Це смерть для нас усіх.
— Ми робимо лише те, що для нас спроектували Лієт-Кайнс і Муад’Діб, — запротестувала Алія. — Що це за марновірне белькотіння? Ми шануємо слова Лієт-Кайнса, який сказав нам: «Я хочу, аби всю цю планету обплутала сітка зелених рослин». Так і буде.
— А як же хробаки й прянощі? — спитала Джессіка.
— Завжди залишиться якась пустеля, — відповіла Алія. — Хробаки виживуть.
«Вона бреше, — подумала Джессіка. — Навіщо вона бреше?»
— Допоможи нам, Матір Вологи, — благав аль-Фалі.
З раптовим відчуттям подвійного бачення Джессіка збагнула, що її свідомість росте, зрушена з місця словами старого наїба. То був безпомильний адаб, вимогливий спогад, що прийшов сам собою. Прийшов без попередження і скував її чуття, а перед внутрішнім зором виразно постав урок з минулого. Вона цілковито потрапила в нього, мов риба в невід. Проте відчувала цю залежність як найбільш людську мить, кожну найдрібнішу частку — як спогад про творіння. Кожен елемент цього уроку-пам’яті був реальним, але безтілесним у своїй постійній зміні, і вона знала, що цей її досвід — найбільше наближення до передзнання, що мучило її сина.
«Алія бреше, бо вона одержима тим, що прагне знищити Атрідів. Її саму знищено першою. Отже, аль-Фалі сказав правду: хробаки приречені, якщо тільки не змінити перебіг екологічної трансформації».
Під тиском одкровення Джессіка побачила, як кількість присутніх при аудієнції людей зменшується, як вони вповільнюють темп, і з’ясувала їхні ролі. Могла визначити тих, кому доручили не дати їй вийти звідси живою! Картина того, що для них сплановано, постала перед її свідомістю, наче осяяна яскравим світлом: замішання в натовпі, хтось один вдасть, що падає на іншого, виникне загальна плутанина. Також вона побачила, що покине Велику Залу лише для того, щоб потрапити до рук інших. Алія не переймалася тим, що створить мученицю. Ні, — тому, чим вона одержима, до цього байдуже.
І цієї застиглої миті Джессіка знайшла спосіб урятувати старого наїба та послати його як вісника. Шлях через залу для аудієнцій був, безперечно, чистим. Як же це просто! Вони були блазнями із заваленими очима, їхні плечі завмерли в оборонній позиції. Кожну постать у великій кімнаті можна було розглядати як атрофоване зіткнення, з неї можна було усунути мертву плоть, оголивши скелети. Їхні тіла, їхній одяг, їхні обличчя описували власне пекло: у запалих грудях приховані страхи, блискучі гачки коштовностей, що заміняли обладунки; на вустах присуди, повні переляканих абсолютів, брови здійняті в кафедральних призмах високих і релігійних почуттів, відторгнутих їхніми чреслами.