Джессіка відчула поширення твірних сил, що вивільнилися на Арракісі. Голос аль-Фалі став для неї дистрансом, пробудивши істоту, що жила в глибині її душі.
В миг ока Джессіка перенеслася з адабу до всесвіту руху, але це був усесвіт, відмінний від того, який заволодів її увагою всього лиш секунду тому.
Алія почала говорити, проте Джессіка перебила її:
— Тихо!
І додала:
— Є тут такі, що бояться, наче я беззастережно повернулася до Сестринства. Але від того дня в пустелі, коли фримени дали дар життя мені й моєму синові, я стала фрименкою. — І перейшла на стару мову, яку в цій залі могли зрозуміти лише ті, чиєю допомогою вона могла скористатися: — Онсар акхака зелі ман ав маслумен! Допоможи своєму братові у час потреби, має він рацію чи ні!
Її слова принесли бажаний ефект: легке переміщення в покої.
Але Джессіка шаліла далі:
— Цей Гадхеан аль-Фалі, шляхетний фримен, прибув сюди, аби сказати мені те, що я мала б почути від інших. Хай ніхто цього не заперечує! Екологічна трансформація стала неконтрольованою бурею!
Мовчазну згоду можна було відчути у всій кімнаті.
— А моя дочка насолоджується цим, — казала Джессіка. — Мактуаб аль-маліх! Ти ріжеш рани на моєму тілі й пишеш там сіллю! Чому Атріди знайшли тут домівку? Бо Могалята була для нас природною. Для Атрідів правління завжди було опікунчим партнерством: Могалятою, здавна відомою фрименам. А зараз гляньте на неї! — Джессіка вказала на Алію. — Уночі регоче наодинці, втішаючись власним злом! Виріб прянощів зійде нанівець чи, найімовірніше, спаде до дрібної частки давнього рівня! А коли слово про це вийде у світ…
— Ми знайдемо закуток для найціннішого продукту Всесвіту! — закричала Алія.
— Ми знайдемо закуток у пеклі! — лютувала Джессіка.
Тут Алія перейшла на найдревнішу версію чакобса, Атрідівської приватної мови зі складними гортанними зупинками та клацаннями.
— Тепер ти знаєш, мамо! Невже ти вважала, що онука барона Харконнена не оцінить усіх тих часожиттів, яких ти натовкла до моєї свідомості, коли я ще навіть не народилася? Коли я шаліла через те, що ти зі мною зробила, мені достатньо було спитати, що зробив би барон. І він відповів. Розумієш мене, Атрідівська суко? Він відповів мені!
Джессіка відчула отруту та підтвердження свого здогаду. Гидь! Алія була подолана ним, стала одержимою кагуейтом зла, бароном Владіміром Харконненом. Сам барон промовляв зараз її вустами, не дбаючи про те, що викрив себе. Хотів, аби вона побачила його помсту, аби вона знала, що його годі позбутися.
«Дізнавшись це, я мала б зостатися тут безборонною», — подумала Джессіка. І з цією думкою кинулася шляхом, який їй показав адаб, гукаючи:
— Федайкіни, за мною!
Виявилося, що в кімнаті було шестеро федайкінів, а п’ятеро з них зуміло пробитися до неї.
Коли я слабший за тебе, то прошу в тебе свободи, бо це збігається з твоїми засадами; коли ж я сильніший за тебе, то відбираю в тебе свободу, бо це збігається з моїми засадами.
Лето визирнув із прихованого виходу з січі, аби подивитися на краєвид, що його затуляв навислий виступ скелі. Сонячне світло пізнього пополудня кидало довгі тіні на вертикальні пасмуги скелі. Метелик — мертва голова — злітав і вилітав із тіні, а його прозорі крила проти світла нагадували мереживну павутинку. «Який тендітний цей метелик», — подумав він.
Просто перед ним розкинувся абрикосовий сад, у якому працювали діти, збираючи падалиці. За садом був канат. Вони з Ганімою вислизнули від своєї охорони, гублячись у зустрічному натовпі працівників, яких раптом напхалася сила-силенна. Спуск вентиляційним каналом аж до місця, де він сполучався зі сходами до прихованого виходу, виявився порівняно простим. Зараз вони мусили тільки загубитися між дітьми, дістатися до канату й залізти в тунель. Там вони могли пересуватися, незважаючи на хижих риб, що не давали піщаній форелі потрапити до іригаційної води племені. Жоден фримен не міг би й подумати про те, щоб ризикнути забратися у воду.