— Що це значить — про убивство друга?
— Він однаково б помер, — сказав Лето. — Я не мушу цього робити, але можу це відвернути. Якщо я не відверну цього, чи це не буде вбивством?
— Хто ж… хто помре?
— Альтернатива змушує мене мовчати, — відповів він. — Можливо, мені доведеться віддати сестру страховиську.
Він знову відвернувся від неї. І цього разу, коли вона потягла його за одяг, випручався, відмовляючись відповідати на її питання. «Краще їй не знати, доки не настане слушний час», — подумав він.
Природний добір описано як селективне середовище, що здійснює перегляд тих, хто може мати потомство. Однак стосовно людей це дуже звужений підхід. Репродукція статевим шляхом має тенденцію до експериментів та інновацій. Це породжує багато питань, включно з давнім, яке стосується такої дилеми: чи це середовище є селективним чинником після настання зміни, чи середовище відіграє преселективну роль в окресленні варіантів, які потім перевіряє. Дюна насправді не відповіла на ці запитання: вона просто викликала нові, на які Лето й Сестринство можуть спробувати відповісти впродовж наступних п’ятисот поколінь.
Голі коричневі скелі Оборонної Стіни маячили вдалині, а для Ганіми вони були втіленням того явища, яке загрожувало її майбутньому. Вона стояла край саду на даху Твердині, призахідне сонце світило їй у спину. Воно зберігало темно-оранжевий блиск, спричинений пиловими хмарами, колір такий глибокий, як краї пащі хробака. Ганіма зітхнула, подумавши: «Аліє… Аліє… Невже твій фатум є й моїм фатумом?»
Внутрішні життя ставали останнім часом дедалі голоснішими. Було щось таке в умовних рефлексах жінок фрименської спільноти — можливо, справжня статева різниця, але, незалежно від причини, жінки були більш піддатливі цьому внутрішньому припливу. Коли вони з бабусею складали план дій, та перестерігала її, черпаючи знання з нагромадженої мудрості Бене Ґессерит, але й будячи в Ганімі страх, що коренився у цій мудрості.
— Гидь, — казала леді Джессіка, — це наш термін для переднароджених, за ним криється довга історія гіркого досвіду. От як це діє: схоже, що внутрішні життя діляться на дві групи — добромисних і зловмисних. З добромисними легко спілкуватися, вони корисні. Зловмисні натомість єднаються в одну могутню психіку й намагаються присвоїти собі живе тіло та його свідомість. Цей процес триває довго, але його ознаки добре відомі.
— Чому ви покинули Алію? — спитала Ганіма.
— Я нажахано втекла від того, що сама створила, — тихо сказала леді Джессіка. — Я здалася. І мене мучить те, що… можливо, я надто рано здалася.
— Що ви маєте на увазі?
— Я ще не вмію пояснити, та… можливо… ні! Не даватиму тобі фальшивих надій. Гафля, це набридливе відволікання уваги, має довгу історію в людській міфології. Її називали багатьма іменами, але передусім одержимістю. Такий воно має вигляд. Губишся у зловмисності, і вона оволодіває тобою.
— Лето… боявся прянощів, — сказала Ганіма, виявивши, що може говорити про нього спокійно. Та страшна ціна, якої вимагали від них!
— Це мудро, — відповіла Джессіка. Більше вона нічого не сказала.
Однак Ганіма ризикнула викликати вибух своїх внутрішніх пам’ятей і зазирнула крізь дивну туманну заслону й обшир страхів Бене Ґессерит, що даремно намагався її стримати. Пояснення того, що сталося з Алією, нітрохи не полегшило її становища. Але нагромаджений досвід Бене Ґессерит показав можливу дорогу виходу з пастки, а коли Ганіма зважилася поділити свідомості з внутрішніми життями, вона насамперед прикликала Могаляту, спілку з добромисними, що могли б її захистити.
Згадала цей поділ, стоячи в сяйві сонця, що заходило край саду на даху Твердині. Відразу ж почула пам’ятеприсутність матері. Чані стояла, як примара, між Ганімою та далекими скелями.
— Увійшовши туди, ти з’їси плід дерева заккум, пекельну їжу! — сказала Чані. — Зачини ці двері, дочко моя, лише так ти будеш у безпеці.
Внутрішній гамір здійнявся навколо видіння, і Ганіма втекла, зануривши свою свідомість у Кредо Сестринства, реагуючи так радше з розпачу, ніж із довіри. Швидко продекламувала Кредо, рухаючи губами, дозволяючи голосові піднятися до рівня шепоту.
«Релігія — це наслідування дорослого, здійснюване дитиною. Релігія — це стисле втілення давніх вірувань: міфології, що є здогадом, прихованих припущень довіри до Всесвіту, тих заяв, які виголошують люди, прагнучи особистої влади, а це все перемішане з дрібкою просвіти. І завжди остаточною невимовленою заповіддю є: “Не став запитань!” Але ми запитуємо. Ми зазвичай ламаємо цю заповідь. Праця, до якої ми зобов’язалися, полягає у визволенні уяви, використанні уваги для найглибшого почуття творчості, на яке спроможне людство».
Повільно в думки Ганіми повернулося почуття порядку. Відчувала, однак, як тремтить її тіло і який ламкий той здобутий нею спокій, — і ця туманна завіса зоставалася в її свідомості.
— Леб-Камаї[32], — прошепотіла вона. — Серце мого ворога, хай не будеш ти серцем моїм!
І прикликала спомин про риси Фарад’на: тяжке молоде обличчя з навислими бровами та стиснутими вустами.
«Ненависть робить мене сильною, — прошепотіла вона. — У ненависті я можу протистояти фатуму Алії».
Але тремка ламкість її становища залишалася, і єдине, про що вона могла думати, — це наскільки Фарад’н нагадував свого діда, покійного Шаддама IV.
— Ось ти де!
Це з правого боку до Ганіми підходила Ірулан, ступаючи широкими, майже чоловічими кроками. Повернувшись, Ганіма подумала: «А вона Шаддамова донька».
— Ти ще довго тікатимеш сюди сама? — спитала Ірулан, зупинившись перед Ганімою і височіючи над нею з грізною міною.
Ганіма стрималася від пояснення, що не була тут сама, що охорона бачила, як вона підіймається на дах. Гнів Ірулан був викликаний тим, що вони обидві були тут на відкритому місці, досяжні для дистанційної зброї.
— А ти не маєш на собі дистикоста, — сказала Ганіма. — Знаєш, що за давніх часів когось, пійманого поза січчю без дистикоста, вбивали на місці? Марнування води — це загроза для племені.
— Вода! Вода! — буркнула Ірулан. — Я хочу знати, чому ти наражаєш себе на небезпеку в такий спосіб. Повертайся досередини. Завдаєш усім нам клопоту.
— Яка ж тепер небезпека? — спитала Ганіма. — Стілґар ліквідував зрадників. Усюди є стражники Алії.
Ірулан глянула вгору, на сутінкове небо. На сіро-синьому тлі вже виднілися зорі. Знову перевела погляд на Ганіму.
— Я не сперечатимусь. Мене послали, аби повідомити про звістку від Фарад’на. Він погоджується, але з якоїсь причини хоче відтягти дату церемонії.
— Чи надовго?
— Не знаємо. Перемови тривають. Але Дункана відсилають додому.
— А моя бабуся?
— Вона вирішила поки що зостатися на Салусі.
— І хто б її у цьому звинувачував? — спитала Ганіма.
— Ця дурна суперечка з Алією!
— Не намагайся мене ошукати, Ірулан! Це не було дурною суперечкою. Я чула розповіді.
— Страхи Сестринства…
— Обґрунтовані, — промовила Ганіма. — Що ж, ти передала мені звістку. Не скористаєшся нагодою ще раз спробувати мене відмовити?
— Я здаюся.
— Ти краще знаєш, навіщо знову намагаєшся мене обманути, — сказала Ганіма.
— Дуже добре! Намагатимуся тебе відмовити. Цей план — божевілля. — Ірулан спитала себе, як вона дозволила Ганімі так її роздратувати. Бене-ґессеритку ніщо не може вивести з рівноваги. Вона сказала:
— Мене непокоїть надзвичайна загроза для тебе. Ти це знаєш. Гані, Гані… ти дочка Пола. Як ти можеш…
— Бо я його дочка, — відповіла Ганіма. — Ми, Атріди, походимо від Агамемнона й знаємо, що в нашій крові. Ніколи не забувай про це, бездітна дружино мого батька. Ми, Атріди, маємо криваву історію і не закінчили з кров’ю.
Ірулан розгублено спитала:
— Хто цей Агамемнон?
— Які ж прогалини у твоїй славній бене-ґессеритській освіті, — сказала Ганіма. — Я постійно забуваю, що у вас скорочений курс історії. Та мої спогади сягають… — вона урвала, щоб не будити цих тіней з їхнього непевного сну.
32
Давньоєврейською мовою — повстанці проти Бога, згадувані в біблійній книзі Єремії. «Так говорить Господь: Ось Я бурю збуджу на отой Вавилон та на мешканців серця повстанців на Мене» (пер. Ів. Огієнка, книга Єремії, 51:1).