— Та копалися ми і в книжках, і в рукописах Мага, — озвався білорус. — Він справді те-е… Ну, розкрутив передбачення якогось Івана Богослова. Їх, здається, писали не двадцять століть тому, а ніби в період нашого великого свята. Тільки глибоко сховали, а точніше загорнули в метафору. А Маг її — метафору розгорнув. У наш час такого не сталося б — його змусили б ходити на роботу та виготовляти цеглу для спорудження нашої вежі, а не ламати голову над усілякими загадками.
Якийсь час запанувала тиша, а потім знову озвався білорус:
— Сину Мардука, кінець часів настає. Інші сутності у земний світ приходять. Нашим дедалі важче очолювати їх. Ми зазнаємо дедалі більших втрат. Ось недавно опинився у краї без вороття один з центрального міста ще одної сатрапії. Ключові точки на невидимій мережі нашій одна за одною зникають. Коли ще пощастить знайти поміж них такого, як Валтас? Підживлюй його силами світу правдивого.
З усього білорус звертався до того, голосу чийого не чутно було і який очолював Валтаса у плоті його.
До голосу білоруса додався якийсь шум, хтось зайшов у палату. Почувся чоловічий голос, який сказав, що зараз у хворого почнеться перев’язка і процедури.
Історик вимкнув аудіофайл, озвався:
— Не знаю що й сказати.
— А ти що на це? — мовив Костя до мене.
— Нічого. Крім того, що все, сказане тут, відповідає дійсності.
Знову подав голос історик:
— У мене таке враження, що я щойно заглянув у двері чи, як кажуть, у портал, за яким — інша реальність. Ви не забули, що обіцяли познайомити мене з Магом?
— Ні, відказав Костя. Треба тільки дещо узгодити. — Він кивнув на аркуш з комп’ютерним набором перекладів слів. — Ви нам цей листок не позичите?
— Та будь ласка, — відказав господар. — На диску ж усе є.
РОЗДІЛ 10
Було надвечір’я, коли ми вийшли з історичного музею.
— Що то за люди — оті двоє, і ті — попередні, розмову яких ми чули? — поцікавився Костя, коли ми вже йшли вулицею вниз. — Крім того, про якого довідалися щойно.
— Наполовину темні, наполовину вихідці з краю без вороття, а точніше мерці у плоті темних. Ну, як отой, що качався по палаті і вибльовував найбрудніше матюччя. Він — земний-темний намагався позбутися «квартиранта», але його біологічна природа не витримала і в нього стався крововилив у мозок. Мені відомо, що вони, удвох з тим приходьком із краю без вороття, що жив у ньому, накоїли багато лиха в моєму місті, зокрема, конвоювали мого колегу-письменника Манжуру, доки не загнали його в інсульт і, зрештою, на той світ, отруїли одного вченого — академіка, до речі, зробили те після багаторічного конвоювання. Замовив хтось із тих, кого ми щойно почули. Вони ж платять і за ув’язнення, де в’язниця — увесь простір, куди б не ступила нога переслідуваного. Ті перші двоє, а також паралітик Валтас і матючник Свистопляс — представники дітей Мардука в Україні; ці ж, голоси яких ми щойно чули, — їхні конфесійні товариші з Молдавської й Білоруської сатрапій. Різниці між ними немає. Вони живуть у двох світах — земному й астральному.
— Про яке жертвопринесення казав молдаванин? — запитав Лікар.
— Ти чув колись такий вислів: «вальпургієва ніч»? Не чув. Це свято темних і їхніх братів із краю без вороття, воно відбувається в ніч з тридцятого квітня на перше травня і проводиться на так званих «лисих», або «відьминих горах»[6]. Але всесвітнім центром дійства, є гора Броккен у Німеччині. Там збираються темні й приходьки не тільки нинішні, а й ті, яких уже давно немає в земному світі. Одним з головних моментів цього свята є принесення людських жертв. Мене також несли на цю гору, до вівтаря, але, як сказав відвідувач палати, паломникам щось завадило покласти мене на жертовний стіл. А він уже стояв обладнаний ножами, линвами й гаками, а неподалік було гніздо для вогнища й велика купа хмизу.
— Щось ти неймовірне кажеш, — засумнівався Костя. — Як ти все те міг бачити?
— Мені доводилося бачити таке, про що звичайна людина й не чула. Та й що важить жертва окремої людини? Он у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році на жертовний стіл поклали усе православне християнство. А дату цього дійства впровадили як свято, яке назвали «першотравневим» і святкували його три покоління, поки стояв Новітній Вавилон. У цей день все потопало в червоних стягах.
На набережній, куди ми вийшли, машини вже рухалися з ввімкненими підфарниками. Тут можна було сісти в маршрутку до зупинки, де жила моя сестра.
— Мушу подзвонити родичам, — сказав я, виймаючи телефон, — домовитися про нічліг.
6
Лиса гора. — Достовірних відомостей про походження культу лисих гір немає. У списках дослідників числяться десятки «лисих гір» в Україні й Польщі. Слід сказати, що словосполученням «лиса гора» перекладається як «голгофа». Найбільш відомою з них є Лиса гора в Києві. За часів Петра I на ній звели фортецю, що стала одним з найважливіших елементів зовнішнього кільця оборони Києва від шведів. У горі, як доповнення до потужних зовнішніх укріплень, були створені таємні підземні споруди, що призначалися для того, щоб стати смертельною пасткою для ворогів, якби ті захопили фортецю. Вирили величезні підземні резервуари, в які закачувалася вода з Дніпра і збиралася дощова волога. У разі захоплення ворогом фортеці її підземелля могли бути швидко затоплені разом з ворогом, що опинився в них. Звичайно, пастка могла спрацювати тільки при дотриманні найсуворішої таємниці її споруди. Тому за наказом світлого князя Меншикова кріпаків, що будували резервуари, «про всяк випадок покидали живцем у колодязі». Їх було близько трьох тисяч осіб.