Потелефонував моєму літературному колезі Олексі Різниченку. Там довго не відповідали. Я вже збирався відключитись, та раптом на тому боці зняли трубку.
— Алло, слухаю… — почувся голос Олекси.
Довідавшись, що це я, він зрадів.
— Коли приїдеш? — запитав. — Ти не забув про синонімічний словник?
— Не забув. — відказав я. — Він у мене в сумці.
— А коли до нас прибудеш?
— Та я вже тут.
Колега висловив подив, а тоді запитав, чи не хочу я завітати до нього в гості. Прикинувши, що мої виразки затягне десь аж через тиждень, я сказав, що дам знати про це по телефону.
— Проблеми зі здоров’ям, — пояснив йому.
— Он як… Якась напасть на письменників.
Він сказав, що сьогодні відзначали сорок днів по смерті одного з чільних прозаїків Одеської письменницької організації. У зв’язку з цим Олекса прийшов напідпитку й ліг відпочити, через те довго й не озивався на мій телефонний дзвінок.
— Уявляєш, — мовив він, — ховали другого травня, коли у багатьох ще був святковий настрій.
«Отже, помер письменник тридцятого квітня, скоріше за все в ніч на перше травня…» — подумав я, відчуваючи як у мене починають терпнути ноги.
Він ще про щось казав, але я немовби відключився. Повідомлення про те, що колега наш помер у переддень Вальпургієвого свята, мене приголомшило. Отже, одним із тих, кого несли на «гору Броккен» до жертівника був і цей чоловік. Його таки принесли в жертву. А на мене досі полюють. Поступово я став отямлюватися.
— … А у Львові скільки наших людей повимирало… — долинуло до моєї свідомості. — І якби тільки старі. А так ідуть із життя повні творчих сил… Це якийсь мор! Якби я був марновірним, то подумав би, що це кара Божа.
— Друже, якщо слова «кара Божа» ти заміниш на слова «принесення людських жертв», то будеш недалекий від істини.
— Це щось із твого нового фантастичного твору? — поцікавився Олекса.
— Може, і з твору, а, може, і з реального життя. Ну, бувай…
— Е-е, зажди… А коли я отримаю словник?
— Отримаєш, отримаєш… Потерпи. — Я відключив зв’язок.
Якщо для пересічного письменника слово є основним інструментом творчості, то для Різниченка — це предмет дослідження. Він вивчає не тільки слова, а й склади, з яких утворюється слово, їх звуковий та емоційний вплив на свідомість людини, історичні корені. Якщо образно, — він піддає аналізу не саме море, яким є мова, а його молекули й атоми. Прочитавши в газеті, що у нас видано у світ словник синонімів, він тут же мені зателефонував. Олекса Бусол, який його надрукував, збирав синоніми слів упродовж сорока років. Він сам його й набрав на комп’ютері, тобто виконав найтрудомісткішу, а відтак найдорожчу роботу. З його комп’ютерного набору я зробив оригінал-макет, що також здешевило витрати на видання. Я ж роздобув кошти й подбав, аби словником були укомплектовані всі бібліотеки області. Тепер кожен словникар цікавиться цим виданням. Та водночас на мене почали косувати дехто з письменницьких авторитетів, мовляв, чого не мене видав, а його? Аргумент про те, що мова, на яку було понад шістдесят заборон, тепер вимагає підтримки, на них враження не справили.
Мої міркування раптом перебив сигнал мобільника. На дисплеї висвітився, уже втретє, той самий номер. Це був-таки Костя.
— Щось ти не дуже охоче відгукуєшся на дзвінки… — зауважив він.
Я пропустив його слова повз вуха, запитав:
— Що сталося?
— Що сталося, що сталося… Те, що сталося, тебе мусить зацікавити більше, ніж мене, — відказав він.
Хоч мені й кортіло довідатися про Сміттяра, надто після оповіді Різниченка про смерть письменника, але я продовжував грати роль непоінформованого.
— Схоже, ти не втратив надії втягти мене у свої справи, — мовив я.
— Він розколовся, — сказав лікар.
— Справді? І як вам це з Ксилантієм вдалося? З допомогою лещат?
— До чого тут лещата?
— Ну, затиснули йому яйця в лещата…
— Ні, — сказав Костя, — з допомогою кота.
— Якого кота? — поцікавився я.
— Звичайного. Ксилантій спіймав біля альтфатера[3] кота, і приніс мені, — на мить Костя завагався, — в медпункт і я на очах у того фраєра зробив котові укол. Кіт здох, навіть не тріпнувши ногами.
— Вагомий аргумент, — зауважив я, — але жорстокий щодо тварини.
— Авжеж, шкода мурчика, — погодився лікар. — А тільки ставки занадто великі, щоби втратити сон від докорів сумління.