— Вони залишаються самі, і тепер у дівчини одна турбота, щоб хлопець не піднявся вгору і не побачив крізь ілюмінатор мертвої пустелі. Вона його розважає всілякими способами. Але хлопець передчуває щось лихе. І тоді дівчина йде на рішучий крок. Вона читає йому «Ромео і Джульєтту» Шекспіра. І поступово втягує його в гру. І ось фінальна сцена. Джульєтта лежить у труні, а Ромео замість того, щоб випити отруту, раптом біжить по сходах й бачить знищений дотла світ. Це його настільки вражає, що він, не тямлячи себе, розбиває скло ілюмінатора, і вони обоє гинуть від радіації. Все!
— Сильно! — прицмокнув Вадик. — Тобі, Бобе, з твоїм талантом у Голлівуді сидіти…
— Я патріот, — скромно сказав Боб.
Остап, котрого досі ніхто не чув, хіхікнув у кулак.
— Бобцю, дай мені цю роль! Я балдію від Шекспіра! — заблагала Стелла. Очі її палали.
Боб скривився.
— Це тобі, Стеллочко, не танці, а кіно.
— Заспокойся, Стелло, — сказав Юра. — Боб ніякого фільму не буде знімати. Він хоче купити трактор, щоб возити на базар яблука зі своєї дачі.
— Давайте не будемо сваритись! — обірвав його Боб. — Вип’ємо по одній, Данику, ти чого мовчиш цілий вечір? За тобою тост!
Фари освітлювали лише шматок асфальту попереду, а навкруги була темінь. Коли чоловікові доводилось проїжджати якесь село, він всією Душею заздрив людям, у котрих, може, не було автомобіля, зате вони мали дах над головою і світло у вікні. Кожна мандрівка кінчається тугою за теплою кімнатою з білою постіллю.
Чоловік звернув з дороги, побачивши перед собою табличку з написом «Об’їзд». Тепер уже їхав не по асфальті, а по грунтовій дорозі. Машину так кидало і трясло, що він ледве не відкусив собі язика. З усіх боків була темінь, і він не міг уже вернутись назад.
«Дурень останній! — незлобиво вилаяв сам себе. — Завжди встрянеш в якусь халепу». Тепер він продирався крізь ліс. Кущі шмагали скло, ніби гнали машину крізь стрій. Колеса наштовхувались на щось м’яке і грузли в ньому. Нарешті машина стала. Люто гула, аж стогнала, але не могла зрушити з місця. Не було ради. Ніякий добрий дух не міг з’явитись і витягнути його з болота. То тільки, напевно, в лісах бувають такі живучі болота. Адже дощ падав хтозна-коли.
От тобі й об’їзд! Тут він отямився. Було малоймовірно, щоб маленька табличка посеред широкого асфальтованого шосе могла скерувати весь досить жвавий автомобільний рух на якусь підозрілу лісову дорогу. Очевидно, діти пожартували. До того ж невеличкий дерев’яний стояк легко було обминути, як це й робили, напевно, усі шофери. Треба ж бути таким роззявою!
Хоч сядь і плач. Мандрівець виліз із машини і по тому, як одразу вгруз у болото, здогадався, що його справи дуже кепські. Машина не мала ніг, щоб вийти на сухе.
Пахло прілим листям, хвоєю. Чоловік вимкнув фари і опинився в цілковитій темряві. Та очі потроху звикали, між стовбурами світлішало. Він перестрибнув через рівчак й пішов, витягнувши поперед себе руки, ніби сліпий або дитина, що вчиться ходити. Пішов не озираючись, бо позаду все одно була темрява і машина стала холодним кущем заліза, нікому не потрібним. Йому ніколи ні в чому не щастило. Але зараз він якось не дуже журився з цього. Раптом розсунулись хмари, і над верхів’ями дерев засвітив місяць. Дуже яскраво. Ніколи в житті він не бачив місячних променів, а тут, на галявині, пролягла ціла дорога, місячна, зоряна.
Мандрівець пішов по цій дорозі. Йшов, ішов, аж незчувся, як опинився в повітрі, але йти було зовсім не страшно. Так ходять уві сні. Чоловік сотні раз ходив отак уві сні, відчуваючи, ніби ноги зв’язані й ступають по ваті. Він не звертав уваги на порожнечу, бо вона була чорною, наче зорана земля. Дарма що він піднявся дуже високо і трохи вже змерз. Подорожній застебнув на полотняній сорочці усі гудзики, навіть верхній, котрого ніколи раніше не застібав, щоб не здавлював шию.
І все те, що було внизу, він добре бачив: освітлені будинки, де люди після денних турбот або вкладалися спати, або вечеряли, або цілувались. Побачив дітей, котрі вперто не хотіли заснути, машини, котрі мчали по дорозі.
Чоловік тихенько засміявся, ніби аж заплакав. В гущавині прокидались звірі й ходили своїми стежками, про які люди не знали. Пили ще теплу воду, сопіли, форкали, хлюпались, полохаючи пташок, що дрімали у чагарях і верховіттях дерев.
Данило Михайлович Процик встав і сказав таке:
— Оскільки я тепер уже маю право називати себе інтелігентом і можу зарахувати себе до ваших друзів, то давайте вип’ємо за те, щоб ми не раз ще збирались у тебе, Боб, і дивились твої нові фільми.