Він лежить край поля. Його обличчя і волосся мокрі. Він роззирається, шукаючи била, але не бачить його.
— Полеж і спочинь трохи, — каже брат Августин майже приязним голосом. — Тебе вдарили по голові.
— Я хочу бити, — мимрить хлопчик і сідає. Він знає, що сказав слушну фразу, яка доводить, що він не боягуз. Але не може бити: він пропустив свою чергу, хтось уже відбиває замість нього.
Хлопчик сподівався, що цій події нададуть більшої уваги. Сподівався обурення небезпечною подачею м’яча. Але гра триває далі, і його команда має успіхи. «З тобою все гаразд? Болить?» — запитує хтось із його команди, а потім навряд чи й слухає відповідь. Хлопчик сидить на краю поля і спостерігає решту періодів. Згодом він грає в полі. Він хотів би, щоб йому боліла голова, хотів би втратити зір, або зомліти, або зазнати чогось не менш разючого. Але почувається добре. Він доторкнувся до скроні. М’яке місце. Він сподівається, що воно набрякне і до завтра посиніє, довівши, що його справді вдарено.
Як і решта учнів у школі, хлопчик має грати ще й у регбі. Грати змушений навіть хлопець на ймення Шеперд, чия ліва рука відсохла внаслідок поліомієліту. Позиції під час гри їм призначають цілком довільно. Хлопчикові сказали грати в обороні в другій команді тринадцятирічних. Ігри відбувалися в суботу вранці. По суботах завжди йде дощ; замерзлий, мокрий і жалюгідний, він бігає по розмоклому полю від однієї сутички до іншої, дебелі хлопці відтирають його. Він в обороні, тож ніхто не передає йому м’яча, і він удячний за це, бо боїться, що його замнуть. Хай там як, м’яч, намащений конячим жиром, щоб захистити шкіряний покрив, надто слизький, щоб тримати його.
Він удавав би, що хворіє по суботах, якби не обставина, що команда тоді мала б лише чотирнадцять гравців. А не прийти на матч із регбі — ще гірше, ніж не прийти до школи.
Друга команда тринадцятирічних хлопців програла всі свої матчі. Перша команда теж здебільшого програвала. Фактично більшість команд школи Св. Йосифа майже завжди програвали. Хлопчик не розуміє, навіщо школа взагалі грає в регбі. Ченці, що є або австрійцями, або ірландцями, безперечно, не цікавляться регбі. Кілька разів, прийшовши спостерігати матчі, вони, здається, дивувались і не розуміли, що відбувається.
У нижній шухляді мати тримає книжку в чорній палітурці з назвою «Ідеальний шлюб». Це книжка про секс, він знав про її існування багато років. Одного разу він крадькома витяг її з шухляди і приніс до школи. Книжка спричинила серед друзів справжній фурор, виявляється, тільки в нього вдома є така книжка.
Хоча читати її — розчарування, бо зображення органів схожі на діаграми в наукових трактатах і навіть у розділі про пози немає нічого цікавого (вставляння чоловічого органа в піхву — тут неначе про клізму пишуть), хлопці пожадливо роздивляються книжку, просять позичити її.
Коли учні пішли на урок хімії, хлопчик лишив книжку в парті. Коли повернулися, брат Ґабріель, звичайно досить приязний, поглядав холодно і несхвально. Хлопчик переконаний, що брат Ґабріель відкривав його парту й бачив книжку; йому гупає серце, поки він чекає, що чернець оголосить про це й ганьбитиме його. Оголошення немає, але в кожній побіжній заувазі брата Ґабріеля хлопчикові вчувається завуальований натяк на зло, яке він, некатолик, приніс до школи. Стосунки між ним і братом Ґарбіелем зіпсовані остаточно. Хлопчик гірко шкодує, що приносив книжку, забирає її додому, кладе до шухляди і більше ніколи не зазирає до неї.
Якийсь час він та його друзі й далі збираються на перерві в кутку спортивного майданчика і розмовляють про секс. До цих розмов він долучає фрагменти, запозичені з тієї книжки. Але ці розмови вочевидь не досить цікаві, й невдовзі старші хлопці збираються вже окремо для власних розмов, під час яких раптом стишують тон, переходять на шепіт, вибухають сміхом. У центрі тих розмов — Біллі Овенс, йому виповнилося чотирнадцять років, він має шістнадцятирічну сестру, знає дівчат і є власником шкіряного жакета, який одягає на танці; можливо, він навіть уже мав статеві стосунки.
Хлопчик заприязнився з Тео Ставропулосом. Є чутки, ніби Тео moffie, гомосексуаліст, але він не готовий вірити їм. Йому подобається дивитись на Тео, подобається його гарна шкіра, колоритність і бездоганна стрижка, те, як зграбно сидить на ньому одяг. Навіть шкільна курточка з дурнуватими вертикальними смугами добре пасує йому.
Батько Тео — власник фабрики. Що, взагалі, робить та фабрика, ніхто до ладу не знає, але це щось пов’язане з рибою. Родина Тео живе у великому будинку в найбагатшій частині Рондебоша. Вона має так багато грошей, що діти безперечно б ходили до Єпископального коледжу, якби не факт, що вони греки. Оскільки вони греки й мають іноземне прізвище, їм доводиться ходити до школи Св. Йосифа, що, як розуміє тепер хлопчик, править за своєрідний кошик, у якому збирають хлопців, непридатних для інших шкіл.