Батька Тео — високого, елегантно вбраного чоловіка в темних окулярах — хлопчик бачив тільки раз. Його матір він бачить набагато частіше. Вона невеличка, струнка й чорнява, курить сигарети й водить синій «Б’юїк», що, кажуть, є єдиним автомобілем у Кейптауні, а може, й у Південній Африці, який має автоматичну коробку передач. Є ще й старша сестра — така вродлива, з такою дорогою освітою, така вигідна шлюбна партія, що їй не дозволяють показуватися на очі приятелів Тео.
Хлопців Ставропулосів привозять до школи вранці в синьому «Б’юїку», за кермом інколи сидить їхня мати, а найчастіше — шофер у чорній формі й картузі. «Б’юїк» велично заїздить на шкільне подвір’я, Тео і його брат виходять, машина від’їздить. Хлопчик не розуміє, чому Тео дозволяє таке. На місці Тео він би просив висаджувати його за квартал від школи. Але Тео незворушно сприймає жарти і глузи.
Якось після школи Тео запросив його додому. Прийшовши, хлопчик з’ясував, що їх чекають на обід. Тож о третій годині пополудні вони сіли за обідній стіл зі срібними приборами й чистими серветками, і слуга в білій формі подав їм біфштекс і картоплю-фрі, а потім стояв за стільцем Тео, поки вони їли, й чекав наказів.
Хлопчик зі шкури пнувся, щоб приховати свій подив. Він знав, що є люди, яких обслуговують слуги, але не усвідомлював, що й діти можуть мати слуг.
Потім батьки Тео і сестра поїхали за океан, — ширилася чутка, ніби сестра виходить заміж за якогось англійського баронета, — і Тео з братом перебралися до інтернату. Хлопчик сподівався, що цей досвід розчавить Тео, бо він відчує заздрість і злостивість решти інтернатських дітей, смак злиденних страв, негідність життя без приватного затишку. Крім того, думав, що Тео змусять постригтись, як і решту хлопців. Але Тео якось спромігся зберегти свою елегантну стрижку і, незважаючи на своє прізвище та незграбність у спорті, незважаючи на чутки, мовляв, він moffie, зберігав якимсь чином і свою ввічливу усмішку, ніколи не нарікав, ніколи не дозволяв собі бути приниженим.
Тео сидить, притулившись до хлопчика на його парті під картиною, де Ісус розкрив собі груди й показує пурпурово-рубінове серце. Вони начебто мали повторювати завдання з історії, а насправді тримають перед собою невеличкий підручник граматики, за яким Тео навчає його давньогрецької мови. Давньогрецької мови з новогрецькою вимовою: йому подобається ексцентричність цього заходу. «Aftós, — шепоче Тео. — Evdhemonía». «Evdhemonía», — шепоче він у відповідь.
Брат Ґабріель наставляє вуха.
— Ставропулосе, що ти робиш? — запитує він.
— Брате, я навчаю його грецької мови, — чемно й упевнено, як і завжди, відповідає Тео.
— Іди й сядь за свою парту.
Тео всміхається і йде до своєї парти.
Ченці не люблять Тео. Його зарозумілість дратує їх: як і хлопці, вони вважають, ніби він розбещений і має забагато грошей. Несправедливість такого ставлення гнівить хлопчика, він поліз би в бійку за Тео.
Щоб родина мала змогу вижити, поки батькова нова адвокатська практика почне давати гроші, мати знову повернулася до вчителювання. Для хатньої роботи вона найняла служницю — худорляву жінку на ймення Сілія, що навряд чи мала бодай одного зуба в роті. Інколи Сілія приводила для товариства свою молодшу сестру. Повернувшись якось пополудні додому, хлопчик бачить, що вони сидять на кухні і п’ють чай. Менша сестра, привабливіша за Сілію, всміхається йому. Щось у тій усмішці бентежить його, він не знає, куди діти очі, і йде до своєї кімнати. Чує їхній сміх і знає, що сміються з нього.
Щось змінилося. Хлопчик, здається, всякчас бентежиться. Він не знає, куди подіти очі, що робити зі своїми руками, як тримати своє тіло, який вираз зберігати на обличчі. Геть усі дивляться на нього, обговорюють його, вишукують вади. Він почувається, мов видобутий із панцера краб, рожевий, поранений, безсоромний.
Колись він був сповнений ідей, куди треба піти, що слід обговорити, що зробити. Він завжди був на крок попереду від усіх, був лідером, а решта йшли за ним. А тепер енергія, що звичайно лилася з нього, вже згасла. В тринадцять років він став похмурим, насупленим, понурим. Він не любить цього свого нового, бридкого «я», хоче вийти з нього, але це те, чого він не годен зробити самотужки.