Він почав віддавати перевагу Попу перед Шекспіром і Свіфту перед Попом. Попри жорстоку точність фраз Попа, яку він схвалював, цей поет приголомшував його надто великою обізнаністю зі світом спідниць і перук, натомість Свіфт був диким і самотнім творцем.
Подобається Джонові й Чосер. Середньовіччя нудне, одержиме цнотою, підвладне клірикам, і тому середньовічні поети здебільшого несміливі, бо завжди тікали до отців-католиків за настановами. А от Чосер зберігає чудову іронічну дистанцію від авторитетів. І, на відміну від Шекспіра, не вдається до пустослів’я і нікчемних гучних слів.
Щодо інших англійських поетів, то Паунд навчив його розпізнавати затишну сентиментальність, до якої так легко скочувалися романтики та вікторіанці, не кажучи вже нічого про їхнє недолуге віршування. Паунд і Еліот намагаються відродити англо-американську поезію, повертаючи її до суворості французької поезії. Джон цілком згоден із цим наміром. Тепер він не розуміє, як він колись міг так захопитися Кітсом, щоб писати сонети в його манері. Кітс — наче кавун, м’який, солодкий і пурпуровий, натомість поезія має бути твердою і виразною, мов полум’я. Прочитати півдесятка сторінок Кітса — однаково, що піддатися спокусі.
Джон почувався б певніше у своєму статусі учня Паунда, якби справді міг читати французькою. Але всі його зусилля опанувати мову самотужки скінчилися крахом. Він не відчував цієї мови, де слова починаються сміливо, а потім згасають до бурмотіння. Отже, він повинен покластися на думку Паунда та Еліота, що Бодлер і Нерваль, Корб’єр і Лафорґ показують шлях, яким він має ступати.
Вступаючи до університету, Джон планував отримати диплом математика, а потім поїхати за кордон і присвятити себе мистецтву. Тож, оскільки цей план таки втілювався в життя, і то так, як треба, він поки що не відступив від нього. А вдосконалюючи своє поетичне мистецтво за кордоном, він зароблятиме на життя, виконуючи якусь непомітну й поважну роботу. Оскільки видатним митцям судилося якийсь час бути невизнаними, він уявляє собі, що прослужить роки своїх випробувань клерком, який смиренно додає стовпчики цифр десь у затильній кімнаті. Він, безперечно, не житиме богемним життям, тобто не стане, скажімо, пияком, паразитом і неробою.
У математиці його приваблює — крім тих загадкових символів, які вона використовує, — її чистота. Якби в університеті існував факультет чистого мислення, він записався б і на той факультет, але чиста математика видається найближчим підступом до царства форм, який забезпечує університет.
Але тут, на жаль, є одна перешкода на шляху його навчальних планів: програма не дозволяє студентові вивчати лише чисту математику, відкинувши все інше. Більшість студентів його курсу поєднують чисту математику, прикладну математику і фізику. Але Джон відчуває, що не здатний іти в цьому напрямі. Хоча дитиною він повнився епізодичної цікавості до ракет і ядерного розпаду, він не відчуває прихильності до так званого реального світу і не годен збагнути, чому явища у фізиці такі, якими вони є. Чому, наприклад, м’яч, що відскакує, зрештою припиняє відскакувати? Колеги-студенти легко відповідають на це запитання: адже його коефіцієнт пружності менший за одиницю, кажуть вони. Але чому той коефіцієнт повинен бути таким, запитує Джон. Чому він не може точно дорівнювати одиниці, а то й бути більшим за неї? Студенти стенають плечима. Ми живемо в реальному світі, кажуть вони, а в реальному світі коефіцієнт пружності завжди менший за одиницю. Ці слова не видаються йому відповіддю.
Джон, здається, не має симпатії до реального світу і тому уникає точних наук, заповнюючи прогалини в своїй програмі лекціями з англійської мови, філософії, досліджень античності. Він хотів би, щоб про нього думали як про студента-математика, який відвідує ще й різні лекції з мистецтва, але, на жаль, студенти з факультету точних наук вважають його за чужого, за дилетанта, що забігає на лекції з математики, а потім зникає невідомо де.