Оскільки Джон збирається бути математиком, більшість свого часу він повинен присвячувати математиці. Але математика легка, а от латина — ні. Латина — його найслабший предмет. Роки муштри в католицькій школі втовкмачили йому логіку латинського синтаксису, він може писати правильною, дарма що важкою, Цицероновою прозою, але Вергілій і Горацій із їхнім хаотичним порядком слів і огидним словесним запасом і далі пантеличать його.
Він записався до групи вивчення латини, і більшість студентів цієї групи вивчає ще й грецьку мову. Знання грецької полегшує їм опанування латини, він змушений напружуватися, щоб не відставати, не виявитись дурнем. Йому хотілося б, щоб він ходив до школи, де вивчають грецьку мову.
Один з привабливих аспектів математики полягає в тому, що вона використовує грецьку абетку. Хоча Джон не знає ніяких грецьких слів, крім hubris, arete і eleutheria («зарозумілість», «довершеність» і «свобода»), він марнує години, вдосконалюючи своє грецьке письмо, дужче натискаючи на штрихах, які йдуть униз, щоб створити ефект шрифту «бодоні».
Грецька мова і чиста математика становлять, на думку Джона, найшляхетніші предмети, які можна вивчати в університеті. Він здалеку шанує викладачів грецької мови, на чиї лекції він не має змоги ходити: Антона Паапа, знавця папірусів, Моріса Попа, перекладача Софокла, Мауріца Гемстру, коментатора Геракліта. Разом із Дуґласом Сіерзом, професором чистої математики, вони живуть у піднесеній сфері.
Незважаючи на найревніші зусилля, оцінки Джона з латини ніколи не бувають високі. Саме римська історія щоразу присаджує його. Професор доручив викладати римську історію блідому й безрадісному молодому англійцеві, що цікавиться насправді тільки візантійською поемою «Дігеніс Акрітас». Студенти-правники, які вчать латину під примусом, відчули його слабкість і дошкуляють йому. Вони запізнюються і раніше йдуть із лекцій, пускають паперові літачки, голосно шепочуть, коли він говорить, а коли він висловлює один зі своїх кволих дотепів, хрипко регочуть, тупотять ногами й не замовкають.
Річ у тому, що коливання цін на пшеницю за часів імператора Комода наганяють на Джона не меншу нудьгу, ніж на студентів-правників, а можливо, й на їхнього викладача. Без фактів нема історії, а Джон ніколи не любив фактів, тож коли надійшли іспити, і його попросили викласти свої думки про те, що спричинило щось за доби пізньої імперії, він безпорадно дивився на чистий аркуш.
Студенти читають Тацита в перекладі: сухі розповіді про злочини та надуживання імператорів, розповіді, де тільки дивовижна поквапність вироку за вироком відгонить іронією. Якщо він збирається бути поетом, йому годилося б слухати лекції про Катулла, поета кохання, якого вони перекладали на семінарах, але саме Тацит, історик, чия латина така важка, що він не годен розібрати її в оригіналі, справді захоплює його.
Йдучи за рекомендаціями Паунда, Джон читав Флобера, спершу «Мадам Боварі», потім «Саламбо», Флоберів роман про стародавній Карфаген. Він твердо утримався від читання Віктора Гюґо. Гюґо — пустодзвін, каже Паунд, натомість Флобер застосовує до писання прози вимогливе, ювелірне ремесло поезії. З Флобера вийшли Генрі Джеймс, потім Конрад і Форд Медокс Форд.
Флобер подобається йому. Надто причарувала його Емма Боварі з її темними очима, невгамовною чуттєвістю, готовністю віддатися. Він хотів би опинитися в ліжку з Еммою, почути, як свистить, наче змія, її славетний пояс, коли вона роздягається. Але чи схвалив би цей учинок Паунд? Він не певен, що жеруще жадання зустрітися з Еммою — досить слушна причина захоплюватися Флобером. У чуттєвості цього письменника, підозрює він, і досі є щось гниле, щось Кітсове.
Звичайно, Емма Боварі — вигадане створіння, він ніколи не здибає її на вулицях. Але ж Емму не створено з нічого, вона є наслідком авторового досвіду знайомства з жіночою плоттю, досвіду, що зазнав перетворень у вогні мистецтва. Якщо в Емми був прототип або кілька прототипів, звідси випливає, що такі жінки, як Емма й Еммин прототип, повинні існувати в реальному світі. Навіть якщо це не так, навіть якщо жодна жінка в реальному світі не схожа на Емму, повинно бути багато жінок, на яких читання «Мадам Боварі» справило таке глибоке враження, що вони потрапили під Еммині чари і стали її варіантами. Вони, може, й не є справжньою Еммою, але в певному розумінні стали її живим утіленням.
Його амбітне прагнення — прочитати все, що варте уваги, до від’їзду за кордон, щоб він не приїхав до Європи провінційним бовдуром. Як на проводирів до світу читання він покладається на Еліота і Паунда. Спираючись на їхній авторитет, він полицю за полицею відкидає, не глянувши, Скотта, Діккенса, Теккерея, Троллопа, Мередіта. Не варте уваги і все, що походить із Німеччини, Італії, Іспанії та Скандинавії XIX століття. Росія, може, й виплодила кількох цікавих монстрів, але як митці росіяни нічому не можуть навчити нас. Цивілізація після XVIII століття — англо-французькі здобутки.