— Гм... Як у Біблії. Диво хлібів і рибин. Тато казав, що нахлібничає і вивуджує, і це просто диво, що в нього є гроші. Він так жартував.
— Тааак... — затуманений погляд, — вчорашні жарти — це було щось. — Медсестра покладала язиком і знову перейшла на діловий тон. — Ви повинні повернутися о пів на шосту.
— Навіщо?
— Забрати матір. І її речі. Хіба лікар Джонсон не казав, що ми її виписуємо?
— Ви... Виписуєте її?
— Так, пане Нансі.
— А що... Як щодо раку?
— Здається, то була хибна тривога.
Товстун Чарлі не розумів, як могла трапитись хибна тривога. Минулого тижня мова йшла про те, щоб відправити маму до госпісу. Лікар використовував звороти на кшталт «тижні, а не місяці» і «зробити її життя якомога втішнішим, доки ми чекаємо неминучого».
Тим не менше Товстун Чарлі чемно прибув о сімнадцятій тридцять, щоб забрати матір, яку зовсім не збентежила звістка про те, що вона більше не помирає. Дорогою додому вона сказала Товстуну Чарлі, що подорожуватиме світом на власні заощадження.
— Лікарі казали, що мені залишилось три місяці,— сказала вона, — і я пригадую, як подумала: якщо виберусь із лікарняного ліжка, то поїду, подивлюся Париж, Рим і всякі такі міста. Поїду назад на Барбадос, і на Сан-Ендрюс. Може, й до Африки. І до Китаю. Мені подобається китайська їжа.
Товстун Чарлі не дуже добре тямив, що коїться, але хай там що не відбувалось би, винним, беззаперечно, був його тато. Чарлі відпровадив маму з велетенською валізою до аеропорту Гітроу і махав їй на прощання біля зони міжнародних відправлень. Вона широко усміхалась, стискаючи в руках паспорт і квитки, і вигляд мала набагато молодший, ніж упродовж багатьох останніх років.
Вона надсилала йому листівки з Парижа, з Рима і з Афін, з Лаґоса і Кейптауна. У листівці з Нанкіна вона написала, що їй дуже не сподобалось те, що китайці видають за китайську їжу, і вона не може дочекатися повернення до Лондона, де нарешті поїсть справжньої китайської їжі.
Вона померла уві сні в готелі у Вілльямстауні, на карибському острові Сан-Ендрюс.
Товстун Чарлі не здивувався б, якби на похорон у Південнолондонському крематорії припхався його татусь: старий міг би утнути номер, диригуючи джазовим ансамблем чи, наприклад, влаштувавши променад із клоунською трупою або півдюжиною шимпанзе на велосипедах і з сигарами в зубах. Навіть під час служби Чарлі озирався й озирався на двері церкви. Але батька там не було, тільки подруги й далекі родички матері, переважно тілисті жінки в чорних капелюшках. Вони сякались, витирали очі й похитували головами.
І тільки коли звучав останній церковний гімн, уже після того, як натисли на кнопку, і мама Товстуна Чарлі вирушила з конвеєрної стрічки в найостаннішу путь, Чарлі зауважив біля входу до каплички чоловіка приблизно свого віку. Очевидно, то не був його батько. То був хтось, кого Чарлі не знав і не помітив би десь там позаду, в тіні, якби не видивлявся за татом... і все ж там був незнайомець в елегантному чорному костюмі, з очима долу і складеними руками.
Погляд Товстуна Чарлі затримався на незнайомцеві на секунду довше, ніж було необхідно, і той, глянувши на Чарлі, обдарував його швидкою безрадісною усмішкою. Схожі усмішки означають, що ви переживаєте біду разом. На обличчях незнайомців такий вираз побачиш нечасто, але Чарлі не міг вирахувати, ким був той чоловік. Він знову повернувся обличчям уперед. Саме заспівали спіричуел «Не хитайся, моя коліснице», що його, був майже переконаний Товстун Чарлі, матір ніколи на дух не зносила; а тоді отець Райт запросив їх до тітки Чарлі Аланни на поминальну страву.
У тітки Аланни він знав усіх. Відколи його мати померла, Чарлі іноді розмірковував про того незнайомця: ким він був, і чому прийшов на похорон. Часом Чарлі здавалося, що той чоловік — просто витвір його уяви...
— Отже, — повернула його до реальності Розі, попиваючи шардоне, — зателефонуй пані Гіґґлер і дай їй номер мого мобільного. Розкажи їй про весілля і скажи дату... Слухай, як ти думаєш, може, варто запросити і її?
— Можна, якщо захочемо. Але не думаю, що вона приїде. Вона давня подруга родини. Знала тата ще в Темні віки.
— То прозондуй ґрунт. Дізнайся, чи варто висилати їй запрошення.
Розі була дуже доброю людиною. Власне кажучи, у ній було потроху від Франциска Ассизького, Робіна Гуда, Будди і доброї чаклунки Ґлінди, і вона вирішила, що воз'єднання її коханого з утраченим батьком надасть майбутньому весіллю додаткового виміру. Тепер це було не просто весілля: фактично воно перетворилося на гуманітарну місію, а Товстун Чарлі знав Розі достатньо довго, щоб розуміти, що ніколи не можна ставати між нею та її потребою Творити Добро.
— Я зателефоную пані Гіґґлер завтра, — зітхнув він.
— Зробімо так, — перебила його Розі, дуже мило зморщивши носика. — Зателефонуй їй сьогодні. Зрештою, зараз у Штатах ще не пізно.
Товстун Чарлі кивнув. Вони вийшли з винарні: Розі пружним кроком, а Товстун Чарлі — ходою чоловіка, який іде на шибеницю. Він переконував себе, що не варто перейматися: зрештою, пані Гіґґлер могла переїхати чи вимкнути телефон. Таке можливо. Усе можливо.
Вони піднялися до помешкання Товстуна Чарлі, який жив на другому поверсі невеличкого будиночка у Максвелл-Ґарденс, на бічній вулиці Брікстон-роуд.
— Котра зараз година у Флориді? — перепитала Розі.
— Пізнє пообіддя.
— Що ж. Телефонуй.
— Може, нам слід трішки зачекати? А раптом вона вийшла?
— А може, слід зателефонувати просто зараз? Перш ніж вона піде вечеряти.
Товстун Чарлі знайшов старого паперового записника, і на літері «Г» вивудив з-поміж листків шмат старого конверта, на якому почерком його матері був нашкрябаний телефонний номер, підписаний «Калліанна Гіґґлер».
Гудки йшли і йшли.
— Її нема, — сказав він було Розі, коли це на тому кінці дроту взяли слухавку, і жіночий голос промовив:
— Слухаю. Хто говорить?
— Гм... Це пані Гіґґлер?
— Хто говорить? — перепитала пані Гіґґлер.— Якщо ти щось намагаєшся мені всучити по телефону, негайно викинь мене зі свого списку, або я подам до суду. Я знаю свої права.
— Не намагаюсь. Це я, Чарльз Нансі. Я колись жив по сусідству.
— Товстун Чарлі? Та щоб мене шляк трафив! Шукала твій номер весь ранок! Перевернула хату догори дриґом, і що, ти думаєш, я знайшла? Думала, записала номерок у старій чековій книжці. Догори дриґом хату перевернула. І кажу собі: Калліанно, здається, настав час просто молитися і сподіватися, що Бог усе почує та побачить. Тож я опустилась на коліна, а сам розумієш, із колінами в мене вже не так, як у старі часи, склала руки, і що ти думаєш? Твого номера я так і не знайшла. Але шляхи Господні несповідимі, і ось ти власною персоною мені телефонуєш, і так, напевне, навіть краще, зважаючи, що я не банк — і дзвонити за кордон, навіть зважаючи на обставини, влітає мені в копієчку, хоча, зважаючи на обставини, я тобі, звісно, все одно задзвонила б...
Вона раптово замовкла — чи то перевести подих, чи то сьорбнути надто гарячої кави з велетенського горняти, яке завжди носила в лівій руці. У цю коротку паузу Товстун Чарлі зміг нарешті втиснути фразу: «Хочу запросити тата на весілля. Одружуюся». На тому кінці дроту запала тиша. «Але аж наступного року», — спішно додав він, Тиша. «Її звуть Розі», — продовжив. Тоді запереживав, чи зв'язок не обірвався. Розмови з пані Гіґґлер зазвичай відбувались у формі монологів, адже вона озвучувала і свої репліки, і репліки співрозмовників, а тут вона дозволила йому сказати аж цілі три речення — і не перебила. Тому Чарлі наважився на четверте: «І ви теж можете приїхати».
— Боже-боже-боженьки... — нарешті озвалась пані Гіґґлер. — Тобі ніхто не сказав?
— Не сказав... що?
І вона розповіла йому, детально і розгорнуто. Він стояв мовчки і нерухомо, доки вона не закінчила, а тоді подякував. Записав щось на шматку паперу, тоді знову сказав: «Дякую», і додав: «Ні, справді, дякую», та й поклав слухавку.
— Ну? — перепитала Розі. — Ти взяв його номер?
— Тато не приїде на весілля, — відказав Товстун Чарлі. І продовжив: — А мені доведеться поїхати до Флориди. — Він промовив це без жодних емоцій, таким тоном, яким люди повідомляють, що їм потрібна нова чекова книжка.