Другий розділ, де йдеться про те, що трапилося після похорону
ітніючи під сонцем флориди, Товстун Чарлі мчав Садом Спочинку і Споминів. Плями поту під пахвами і на грудях почали розповзатися костюмом. Піт стікав обличчям, поки він біг.
Сад Спочинку і Споминів і справді нагадував сад, але дуже чудернацький. Усі квіти тут були штучними, і всі як одна росли з металевих ваз, встановлених у металеві підпірки в землі. Біжучи, Товстун Чарлі проминув знак, який сповіщав про «Місце безкоштовного поховання для всіх ветеранів на почесній пенсії!». Обігнув Немовляндію, де на флоридському дерені зі штучними квітами сусідили різнокольорові вітрячки і розмоклі блакитні й рожеві іграшкові ведмедики. У небесну блакить похмуро витріщався обшарпаний Вінні-Пух.
Товстун Чарлі угледів похоронну процесію і змінив напрямок, обираючи шлях, яким можна було б до неї добігти. Довкола могили стояло тридцятеро, а може, й більше людей. Жінки в темних сукнях і обрамлених чорними вуалями капелюхах із широкими крисами нагадували химерні квіти. На чоловіках були костюми без плям поту. Діти виглядали урочисто. Товстун Чарлі сповільнив біг до поважної ходи, намагаючись поспішати так, щоб ніхто не помітив, що він таки поспішає, а коли дістався групки скорботних людей, спробував протиснутись уперед, не привертаючи надто багато уваги. Зважаючи, що він пихтів, наче морж, якому довелося піднятися сходами, стікав потом і, пробираючись, понаступав на кілька ніг, спроба ця з тріском провалилась.
Чарлі спіймав на собі кілька несхвальних поглядів, але вдав, що не помічає їх. Усі співали пісню, якої він не знав. Чарлі став похитувати головою в такт мелодії і вдавати, ніби теж співає, заворушивши губами у спосіб, що міг означати і підспівування півголосом, і бурмотіння молитви, і просто випадковий рух. Як тільки це стало доречним, поглянув на труну. Вдоволено відзначив, що кришка закрита.
То була направду знаменна труна, зроблена з чогось схожого на важку броньовану асфальтово-сіру сталь. Чарлі подумав, що якщо гряне велике воскресіння, коли архангел Гавриїл затрубить у могутній ріг і мертві встануть з могил, татусь застрягне у гробі, б'ючись об віко труни і шкодуючи, що його не поховали з ломом або навіть з ацетиленовим різаком.
Останнє мелодійне «алілуя» стихло. Запала тиша, і Товстун Чарлі почув, що на тому кінці кладовища, звідки він прибіг, здійнявся галас. Священик спитав:
— Отже, чи хотів би хтось сказати кілька слів на спомин?
З облич людей, які стояли найближче до могили, було очевидно, що кілька з них планували щось сказати. Але Товстун Чарлі усвідомив, що настала мить «зараз або ніколи». Взагалі-mo тобі слід примиритися з батьком. Гаразд.
Він глибоко вдихнув, ступив крок наперед, аж до самого краю могили, і заговорив:
— Гм. Вибачте. Так. Думаю, мені є що сказати.
Далеке репетування залунало гучніше. Кілька присутніх несхвально озирнулись туди, звідки воно долинало. Решта витріщалась на Товстуна Чарлі.
— Ми з батьком ніколи не були близькими,— прорік Товстун Чарлі.— Думаю, ми не знали, як воно — бути близькими. Я двадцять років не був частиною його життя, а він не був частиною мого. Є багато речей, які складно пробачити, але одного дня роззираєшся і розумієш, що в тебе не залишилось сім'ї,— Чарлі витер лоба долонею. — Здається, за все життя я жодного разу не сказав: «Тату, я люблю тебе». Усі ви, геть-усі, думаю, знали його куди краще, ніж я. Може, хтось із вас любив його. Ви були частиною його життя, а я — ні. Тому мені не соромно, що вам доведеться почути те, що я скажу. Уперше за двадцять років,— Чарлі опустив погляд на неприступну накривку металевої домовини.— Я люблю тебе. І ніколи не забуду.
Крики стали ще гучнішими, і тепер лунали достатньо голосно й чітко, щоб у тиші, яка запала після промови Чарлі, усі змогли розрізнити, що за слова порушили тишу Садів Спочинку:
— Товстуне Чарлі! Відв'янь від тих людей і негайно неси свій зад сюди!
Товстун Чарлі вдивився в море незнайомих облич, на яких відбилась дивна мішанка шоку, здивування, гніву та жаху. Усвідомив дійсність і відчув, як запалали вуха.
— Оу. Перепрошую. Переплутав похорон.
— Це була моя бабуся!— гордо заявив маленький хлопчик з відстовбурченими вухами і широченною усмішкою.
Товстун Чарлі позадкував крізь маленьку юрбу, мурмочучи незграбні вибачення. Йому хотілось, щоб просто зараз настав кінець світу. Він знав, що його батько в цьому не винен, але знав і те, що татові би це видалося вкрай кумедним.
На доріжці, руки в боки, стояла дебела сива жінка. Її обличчям перекочувались громи. Товстун Чарлі попрямував до неї з таким відчуттям, наче йшов по мінному полю, йому знову було дев'ять років і він накапостив.
— Не чув, як я верещала? Пробіг прямісінько повз мене. Зробив із себе сміховисько!— Вона не вимовляла «по» у слові «посміховисько».— Ану сюди. Ти пропустив службу і все таке, але на тебе чекає кілька лопат землі.
За останні двадцять років пані Гіґґлер зовсім не змінилась. Трішки розтовстіла, трішки посивіла. Міцно стуливши губи, вона вела його однією з доріжок Саду Споминів. Товстун Чарлі підозрював, що перше враження справив не найкраще. Пані Гіґґлер вела, а осоромлений Чарлі тупцював слідом.
З-поміж прутів металевої огорожі вислизнула ящірка, а тоді видряпалась на зубчик і застигла, куштуючи густе флоридське повітря. Сонце зникло за хмариною, але стало тільки задушливіше. Ящірка роздула шию, і та перетворилась на яскраво-помаранчеву кульку.
Двійко довгоногих буслів, які спершу здались Чарлі прикрасами для моріжка, провели його поглядом. Один з них рвучко опустив голову, а коли підвів її, то в дзьобі борсалась товста жаба. Бусел спробував за кілька рухів проковтнути жабу, поїси та з усіх сил відбивалась і брикалась.
— Не ґався,— поквапила Чарлі пані Гіґґлер.— Ти вже й так пропустив татів похорон.
Товстун Чарлі притлумив бажання огризнутись, що він сьогодні пролетів п'ять тисяч кілометрів, змушений був орендувати машину, щоб доїхати з Орландо, звернув не туди, та й кому це взагалі спало на думку, розташувати Сад Спочинку на задвірках «Волмарта» на самісінькому краю містечка? Вони пішли далі, минули громіздку бетонну будівлю, що відгонила формальдегідом, а тоді дістались неприсипаної могили на найвіддаленішій ділянці цвинтаря. За могилою не було нічого, крім високого паркана, а за парканом — тільки хащі пальм, кущів і трав. У могилі лежала скромна дерев'яна труна. Біля ями височіла купа землі з увіткнутою в неї лопатою.
Пані Гіґґлер взяла лопату і простягнула Чарлі.
— Була дуже гарна служба. Були деякі товариші твого тата по чарці, і всі пані з нашої вулиці. Навіть коли він переселився трохи далі, ми тримали зв'язок. Йому б сподобався його похорон. Звісно, сподобався б іще більше, якби ти там був,— вона осудливо похитала головою.— На лопату, і якщо маєш якісь останні слова, можеш їх сказати, доки присипатимеш гріб землею.
— Я думав, тут залишиться тільки кілька лопат землі. Символічних.
— Я дала тридцятку гробарям, щоб вони звідси забрались. Сказала, що син покійного летить з Льондона через пів земної кулі і хоче зробити все для свого батька як слід. Тож і зроби як слід. Не просто «символічно».
— Так,— закотив очі Товстун Чарлі.— Точно. Зрозумів.
Він зняв піджака і повісив на паркан. Розпустив вузол на краватці, стягнув її через голову і сховав до кишені піджака. А тоді в густому, ніби суп, флоридському повітрі заходився кидати землю до ями.
Скоро почалося щось на кшталт дощу. То був такий дощ, ніби погода ніяк не може вирішити, дощити їй таки чи ні. Коли ведеш автівку по такій погоді, ніколи не певен, чи варто вмикати двірники. А якщо розмахувати лопатою, просто ще більше пітнієш, бруднієш, і від цього стає ще неприємніше. Товстун Чарлі продовжував присипати могилу, а пані Гіґґлер, склавши руки на гігантських грудях, спостерігала, як він заповнює яму, поки недодощ скроплював її чорну сукню і солом'яного капелюха з пришпиленою чорною шовковою трояндою.