— Бачиш, — сказав, влаштовуючись навпроти, пан Хаустхоффер, — я свого слова дотримуюся.
Хоча він простояв весь цей час під дощем, костюм у нього був сухий, і шкіра — суха.
У сні Марта навіть відчуває жар, який іде від нього. Вона дивиться на вервечку чорних безликих машин, що вирулює з подвір’я і тягнеться кудись у двори, у бік проспекту. Потім помічає у люстерку заднього виду спалах, обертається — і бачить, як злітає над парканом дах спортзалу. Величезна, помаранчево-жовта хвиля штовхає її вгору, вгору, вгору, — а потім розходиться на всі боки, наче величезна квітка, що напилася цього дощу й тепер рветься до неба.
Гуркоту не чути. Це дуже надійна машина, розуміє Марта. Чи дуже милосердний сон.
Вона не пам’ятає, чи був гуркіт наяву.
Але пам’ятає, як дивився у бік школи Хаустхоффер. Відблиски забарвлювали його обличчя жовтим і багряним, і воно здавалося майже людським.
«Тільки завдяки тобі», згадує вона. «Тільки завдяки тобі все обійшлося малою кров’ю».
І ще: «Я ж казав, що віддаю перевагу правді».
Щось утримує її від того, щоб кинутися на Хаустхоффера з кулаками. Може, розуміння того, що це тільки сон?
А наяву? Що втримало її наяву?
— Ви знали, — каже вона. — Від самого початку знали. І директор… Але як він міг?! Чому ви дали йому врятувати документи, але не вивели людей?! Ви!..
Цієї миті один зі спецназівців відчиняє дверцята, щось шепоче на вухо Хаустхофферу. Той киває, дверцята зачиняються, машина м’яко рушає з місця, розвертається. У воротах видно шкільне подвір’я — засипане уламками, цеглою, битим склом. На місці спортзалу руїна. Вестибюль у вогні.
— Це була моя помилка, — спокійно зізнається Хаустхоффер. І пояснює: — Із директором. Чистої води перестраховка. Вибухова хвиля тільки вибила вікна, основний корпус практично не постраждав. А що актову залу не зачепить — це ми знали із самого початку. Я ж казав: у нас усе під контролем.
Машина якраз розвертається так, що видно поверхи: скло, яке повилітало, чорні борозни від уламків, люди, що визирають із вікон…
— Ви ж могли знешкодити бомбу. Навіщо?..
— Сталася жахлива трагедія, — каже пан Хаустхоффер. — Молодий терорист пробрався до школи й намагався її підірвати. На щастя, збираючи бомбу, він припустився певних помилок — і в результаті постраждав тільки спортзал. На жаль, зовсім без жертв не обійшлося, загинув вахтер, пан… е-е-е… вибач, не запам’ятав, як його звали — та й не суттєво. Суттєво те, що саме це напишуть у газетах. І звісно, там не буде ані слова про твою причетність до того, що сталося. Для всіх інших ти просто втомилася від вистави й пішла додому. Ти, Марто, тепер моя людина. А я своїх не підставляю. Пан Вакенродер попереджений, із паном Вегнером я переговорю. Для всіх інших нічого не змінилося, розумієш? Інакше нам із тобою буде набагато складніше виконувати наше завдання.
Марта слухає його, киває і ще не підозрює, що сон цей повертатиметься до неї знову і знову. Знову і знову Марта киватиме у відповідь на слова пана Хаустхоффера. Щоразу — автоматично, наче підмісячний бовванчик щастя та успіху.
Не розуміючи, що він мав на увазі. Навіть не здогадуючись.
І так — аж до того дня, коли вона вдруге побачить єдинорога.
5.09.15–31.01.17, м. Київ
ВІД АВТОРА
«Дитя песиголовців» мало стати складовою частиною другої і, як я тоді вірив, останньої книжки «Сезону Кіноварі». Але під час роботи стало ясно, що все замислене в один том не вмістити — так з’явилося «Дитя песиголовців».
Ця книжка вимагала трошки більше часу (частково через складність матеріалу, частково ж — через три міжнародні антології, а також дитячі книжки «Відчайдушний боягуз» та «Справа про зухвале викрадення пташенят»).
Що ж, лишається подякувати друзям за допомогу в роботі над книжкою, а читачам — за терпіння й сісти дописувати третій том…