Через тижнів два, в неділю прийшла до них дєдина Ярина. І Левко почув, як вони розмовляють з мамою Ликеркою.
— Та вже пора твому Левкові й женитися, — сказала Ярина. — Скоро старим парубком стане.
— Та хіба я проти? — почув, як по цих словах мама голосно зітхнула. — Та хто ж на такого полакомиться… Оно бачу, як на сусіцьку квартиранку, у баби Ганьки живе, заглядає, бідаха… Та то ж дівка, як дзвіночок, хіба ж піде за такого, як мій Левко…
— Бачила кралю… Скоро теї дівки зувсім без спудниць ходитимуть… А тая йде й дуписько своє на продажу виставляє… А ще медичеська систра… Ох-хо-хо… — Вже тихіше: — Ни, вона йому пара. Оно в наших родичів із Мочинців тоже нещасна дівчина є…Тоже з горбом, тико меншим, али ще й накульгує, бо їдна нога трохи коротша… Но на лиці ничо… Тоже страдає… Тоби їх і поєднати…
— Левка з тою?..
— А чом би й нє? Дивися, двоє зийшлеся, обоє з ганджем, то й порозумілися б… Оно я їх з матір’ю запрошу на празник[64], попрошу на нич лишєтися, а ранечком на другий день ви-те з Левком і прийдіте… Або хай сам Левко забіжить… Ну й познакомлю… Може, й складеться між ними…
Левко чув їхню розмову. Не витерпів, увірвався в кімнату.
— То що ж, для мене тільки така сама каліка й годиться? Ну, дякую…
— Левочку! — зойкнула мати.
— Та я жи ничого такого злецького… Як ліпше хотіла… — дєдина Ярина опустила очі. Підвелася. Сказала, що має йти додому.
Коли мати провела сестру, то, вернувшись, стала гладити Левка, як маленького, по голові.
— Ни хоч, сину, то й ни тре…
Та на другий день Дмитра[65] Левко таки з якоїсь дивної впертості пішов до родичів. І побачив ту дівчину, Неонілу, Нілочку, як її називали. Була явно молодша, кофтина майже приховувала горба, а те, що кульгава, Левко побачив, уже як проводжати вийшла. Вона майже мовчала, і взагалі скидалася на заляканого звірка. Левко намагався щось говорити, навіть жартувати. Та до голови лізли слова «обоє рябоє» і чуте десь речення «Зібралися каліки, дурні недоріки». Спиняв себе, гнав ті думки, говорив знову, а слова вперто лізли до голови. Того дня він вперше в житті напився.
Чим більше пив, тим ставав говіркішим. Сказав, чого прийшов. Тітка Ярина хоче посватати його до цієї дівчини, що ж, він згоден, а чому б ні? Вони обоє однаково нещасні. Якось уже дадуть собі раду. Чом би й ні… Їм тільки вдвох і жити… Левко налив собі в склянку самогонки, випив залпом і став наливати ще.
— Ни тре, Левочку, — тітка Ярина взяла його за руку. — Ни тре…
— Що не тре? — Левко стукнув кулаком по столі.
— Пити тобі ни мона…
— А то що, Бозя насвариться? — Левко повернув голову до ікони на стіні, обіч столу. — Чого він таким мене створив, ваш Бог? Чого ж?
— Він не тико мій, а й твій, нибоже, — сказала дєдина Ярина. — Ми не можемо знати, чого він так задумав… Нихто ни ввійде в Боже сокровеннє…
— Авжеж, одному красу і щастя, а другому — горб. Носи мій дарунок на здоровлє. Тішся, горбатий Леве…
— Йди до доми, Левочку…
— Ну й піду, а завтра прямиком і свататися…
Левко підвівся, вибрався з-за стола. Похитуючись, дійшов до дверей. Схопився за одвірок. Озирнувся і побачив, що Неоніла теж вибирається з-за стола.
Вона провела його на вулицю. Помітно шкутильгала. На воротах Левко почув її тихий голос.
— Я згодна за тебе вийти замуж. Ти… Ти тико ни бий мене, як тато маму били… Мо’ тоді в нас і дітки вдатні получаться…
Левко глянув на горбату, як і він, дівчину, що, здавалося, от-от заплаче, і раптом відчув, що тверезіє. Стає геть-геть тверезим. Як чисте незапотіле скельце. Хміль мовби миттєво вивітрився й відлетів кудись. Може, он за ті високі тополі. Йому стало нестерпно соромно.
— Пробач, — пробурмотів і рушив додому.
— Пробач, — бурмотів на ходу.
Сил озирнутися не було. Хоч знав, що та дівчина стоїть і дивиться йому вслід.
Тверезий і засоромлений, з клубком, який пік у грудях, він ішов і відчував, що нестерпно кохає Тамару.
Через день увечері він одяг свого єдиного святкового костюма, почистив черевики і зайшов до сусідів. Тамара підвела очі від книжки.