— Він боїться хреститися!
— Я перехрещуся. Али я…
Він хотів сказати, що не клястиметься, бо то гріх. Так, здається, вчив батюшка в церкві. «Ни згадуйте ім’я Боже всує і ни кляніться ім’ям Божим, Матері Божої і святих угодників». А може, й ни так мовив батюшка. У їхньому селі, особливо жінки, аби довести свою правоту чи переконати в чомусь ту, з якою сперечалася, кликали у свідки й клялися і Богом, і Дівою Марією, і святими. Просто, мовби дихали. Притому були щирими вірянками, ходили до церкви, святили паску, зілля на Трійцю, яблука та іншу садовину на Спаса, воду на Водохрещу. Вони боялися Бога, та в той момент суперечки чи сварки щиро вірили, що Він чи святий Миколай на їхньому боці.
Якщо ж він зараз признається, що збрехав, то жде його ганьба, покарання. А відтак рушиться все — думка про хазяйство, про женитьбу на Парасці, про те життє, яке мало бути. У нього, його коханої, дітей, котрі мали народитися і тішити їх. Хіба цього ни хоче Бог, щоб люди були щасливі?.. Хіба він, Панас, ни людина, а шматка, об яку можна витирати ноги?..
Усе це промайнуло мовби перед очима і в голові Панаса. За якусь мить чи дві-три. І він рішився. Підніс руку, склав три пальці й перехрестився.
— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Я казав правду…
На його плечі навалилася величезна брила, й Панас захитався. Ось-ось він упаде, або на його бідолашну голову обвалиться стеля. Бог мусить його покарати. Мусить…
Але стеля не обвалилася. І нічого не трапилося.
Наче крізь сон, він почув голос ненависного панка з міста: ось, мовляв, ваша хвалена сільська мораль. Бреше й не червоніє.
Панок вилетів з хати, притому добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засміявся — голосно, розкотисто.
— Не бійся, синку, — сказав. — Бог, він тоже не біб товче.
На дворі посланця з волості й слід прохолов.
— То мені мона йти? — спитав Панас.
— А чого ж нє?.. Йди. Робота, певно, жде.
— Дєкую.
Панас уже біля воріт спинився.
— То правда, що до війська забиратимуть?
— Звідки знаєш?
— Він казав, отой…
— Забиратимуть. Али нибагато.
— Тико парубків?
— Парубків.
Уже дорогою додому Панас вирішив: раз тільки парубків неженяних братимуть до того війська, то він зараз жениться. Навіть не ждатиме Покрови. Цеї ж неділі зашле старостів, наступної, як годиться, зроблять запитки[18], а там і весіллє. Першою він повідомив про своє рішення маму. Заодно й покаявся, що згрішив та ще й перед святими образами. Мати зітхнула — коби ж чого ни сталося — і сказала, що молитиметься за його прогрішеніє. А сам Панас мусить висповідатися та свічки великі в церкві перед образами святих Дмитрія і Миколая та Матері Божої поставити. Для такого діла й грошей ни тре шкодувати, аби помогло. Може, й проститься, а на піст тре в такім случаю в середу та п’єтницю зовсім ни їсти.
Увечері про те, що хоче, і вже невідворотно, заслати сватів, Панас трохи не своїм начеб голосом звідомив і Параску. Вона завела було давню пісню про Мотрунку, що старша сестра обижатиметься, якщо молодша першою заміж вискочить, не годиться так.
— Зашлю, — вперто сказав Панас. — І спробуй відмовити!
— То що? Наб’єш? — Параска зблиснула диво-очицями, аж у напівтемряві було видно, які вони чорні, разком білих зубів сяйнула.
Панас вдавано насупився:
— А чом би й нє!
— Ще вспієш, як жінкою твею стану.
Панас пригорнув кохану. Ніжно-ніжно, як міг. Відчув запаморочливий запах її тіла. Тіла, яке належатиме йому.
— Та щоб я коли на тибе руку пудняв…
— Усі ви-те таке кажите.
Та Панас побачив — сподобалися дівчині його слова. Додому після побачення летів на крилах. Брата ще дома не було.
«От сморчок, — подумав незлобиво. — Вже й собі з кимось вистоює».
…Радість його пригасив, накрив мокрим рядном той самий староста. Перш ніж одружуватися, мусив про те повідомити старосту, а той — його ясновельможність пана графа, так було заведено. Бо граф міг і не дозволити, або відстрочити весілля, якщо мав на хлопця чи дівчину якісь свої плани — забрати в покоївки чи хлопця в особисті гайдуки. Таке траплялося востаннє в селі літ п’ятнадцять, а може, й більше тому, та порядок лишився.
Староста Юхим, довідавшись про Панасові наміри, сказав, що йому женитися поки що не можна. Треба пождати до рекрутського набору, а він от-от буде. Не випаде така неволя, тоді генче діло. Гадає, пан граф не перечитиме.
— А довго ждати? — Панас промовив те наче дерев’яним голосом.