— Нілка й пуйшла за нього. Уже й сама груба, буде восінню, каже, спільне дитєтко, — сказала тітка Ярина.
Левко вертався додому. Навпроти лікарні спинився. Зайти ще раз? Не простить. Та й нема у нього слів, щоб переконати. Хіба вбити і себе, і неї… Здригнувся од такої думки.
«Вже ліпше прийти увечері, як не буде никого, й напитися ліків, щоб потім віддати кінці», — подумав.
І зрозумів — не зробить і так. Поїде кудись, світ заочі. Чи готуватиметься, щоб, як закінчить технікум, поступити в зооветеринарний інститут. Ветеринара в колгоспі якраз не хватає. А з тваринами йому ліпше, ніж із людьми. Поїде кудись за направленням.
«Господи, як же жити? Як же жити без неї? — подумав. — Як виправдатися за те, що хотів дівчину сплячу побачити, що не стримався й дивився, що…»
23. Вибраний
Настя Лапцьова, або ще Крукова, бо звали її батька Лапцем (Лаптем), і Круком за похмуру натуру, виросла веселою, трохи шалапутною дівчиною. Ще малою — була останньою в сім’ї дитиною, мати вродила пізно — разом з батьками переїхала з хутора. Поселилися на краю вулиці для хутірських переселенців. Тяга до хлопців у Настуні, як звала її мати Люда, була з самого дитинства, ще підлітком набула слави гулящої, й казали, що вечорами Настуню можна швидше найти під корчем[67], ніж удома. Заміж Настя ніби й не збиралася, бо минали роки, а вона тільки заводила собі кавалерів і з легкістю давала їм одкоша. Та одного разу приблукав до оселі Лапців-Круків хлопець з далекого села Крилець і сказав, що хоче побачити дівчину, про яку йому його родич розказував, що перед тим у Загорянах побував. Мовляв, і файна, і весела, одним словом, вогонь. І він хоче той вогонь запалити й погрітися коло нього.
Настя, коли те почула, постала перед чудернацьким сватальником у всій своїй красі — руки в боки, а з вуст колючки розсипаються. І сказала, що вона, може, й вогонь, тико ж вогонь мокру солому ни запалить. Потліє вона, і яке гріття?
— Ну, того, як знати, — промимрив хлопець, котрого звали, як для села, трохи дивним ім’ям — Веня. — Як добрий вітер подує…
— І хто ж того вітру нашле?
— Може, і я… А може, й ти будеш того вітру шукати.
Отак сказав і за шапку. Мо’, й зрозумів, що зі свавільною дівкою каші не звариш. А мо’, щось інше вже мав на думці.
Таки, певно, мав, бо десь за місяць по дивній здибанці Насті захотілося ні з того ні з сього побувати в далеких родичів у тому Крильці. Ну, й до Вені заглянула, а за днів десять і Веня до Круків вдруге припхався. Ще за два місяці скороспіло гуляли весілля. Через місяців сім у пари (Веня прийшов у приймаки) з’явився син, і злі язики казали, що невідомо, чий він. Та як би там не було, нова сім’я народилася, діти пішли мало не рік по року, й незабаром їх було уже троє. Потім і четверте виклюнулося. Жили Настя і Веня не вельми дружно, часто сварилися, іноді міг чоловік руку підняти, особливо, як чув чи підозрював, що його Настуня з кимось знов гульнула. Настя в боргу не лишалася, і мало не весь куток знав, який у неї чоловік охверма[68]. А могла й собі ляпаса одвісити. Так і жили. Як у тій гуморесці, де «вовк з лисицею жили, гризлись, не мирились, дня такого не бувало, щоб не посварились».
Веня був простим, не вельми говірким, працювати пішов на ферму підвожчиком кормів. Та була в чоловіка одна пристрасть — до мотоцикла. Десь купив собі старого «Їжака»[69], сам перебрав його, склав по-новому, пофарбував. І між роботою та по святах гасав на тому мотоциклі, як навіжений, по селі, по польових і лісових дорогах, а то й по шосейці. Та з такою швидкістю, мовби хотів на своїй тарадайці в небо злетіти. Гасав і все.
— Доїздишся, — не раз пророкувала Настя. — Яка холєра тибе носить?
— Вітру шукаю, — кидав чоловік, натякаючи на давню їхню розмову при першій зустрічі. — А ти не каркай, Кручихо.
Настя таки накаркала. Зимовою порою Веня не знати чого погнався польовою дорогою вздовж Мережки. Хотів перескочити через шосейку та не помітив, як виїжджає з-за повороту машина. Щоб уникнути зіткнення, вивернув кермо. З машиною не зіткнувся, та не справився, як було сказано в міліцейському протоколі, з керуванням і врізався в придорожнє дерево. На його обличчі застигли здивування і ще наче якесь запитання — може, чому не дали наїздитися, посперечатися з вітром чи втекти од прикрощів цього світу.
По наглій загибелі чоловіка Настя лишилася з четвіркою дітисьок, найстаршому з яких добігало до десяти, донька тільки в школу пішла, а найменша дибцяла під стіл та витирала шмарклі.